Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

Розділ двадцять четвертий

Якщо Пешавар нагадував мені колишній Кабул, то Ісламабад був такий, яким Кабул міг би стати в майбутньому. Вулиці тут були ширші, ніж у Пешаварі, чистіші й обсаджені гібіскусами та вогняними деревами[103]. Ринки — впорядковані та не запруджені рикшами й перехожими. Архітектура — вишуканіша і сучасніша, а ще я помітив парки, де в затінку дерев цвіли троянди та жасмин.

Фарід знайшов нам невеликий готель на бічній вулиці, що тяглася вздовж підніжжя пагорбів Марґалла. Дорогою ми побачили бетонні балки та гінкі мінарети знаменитої мечеті шаха Фейсала, що вважається найбільшою у світі. Навіть Сограб, побачивши мечеть, пожвавився: вихилився з вікна та проводжав її поглядом, аж доки Фарід завернув за ріг.

Наш готельний номер вигідно відрізнявся від кабульського, в якому ми з Фарідом зупинялися раніше. Постіль була свіжа, килим почищений, а в лазничці — ані плямки бруду, зате був шампунь, мило, станок для гоління, нормальна ванна та рушники, що пахли лимоном. І ні цяточки крові на стінах! А ще на тумбочці навпроти двох односпальних ліжок стояв телевізор.

— Поглянь! — сказав я Сограбові.

Увімкнув телик кнопкою, бо пульта не було, покрутив перемикач каналів і знайшов дитячу передачу, де дві пухнасті ляльки-овечки співали мовою урду. Сограб сів на ліжко, підібгав ноги та сперся підборідям на коліна. Він втупився в екран з кам’яним обличчям, погойдувався вперед-назад, і зображення відбивалося в його зелених очах. Я пригадав свою давню обіцянку Гассанові: купити для його сім’ї кольоровий телевізор, коли ми обидва виростемо...

— Аміре-ага, я вже піду, — озвався Фарід.

— Залишайся на ніч, — відказав я. — Дорога далека. Поїдеш завтра.

— Ташаккор. Але я хочу повернутися сьогодні. Скучив за дітьми.

Ідучи, він спинився в дверях.

— Прощавай, Сограбе-джан, — промовив і зачекав на відповідь.

Але Сограб ніяк не відреагував. Гойдався вперед-назад, а на обличчі його блимало сріблясте світло від картинок з екрана.

Ми з Фарідом вийшли з номера, і я вручив йому конверт. Коли він розірвав його, то аж рота роззявив від здивування.

— Не знав, як тобі подякувати, — сказав я. — Ти так багато для мене зробив.

— Скільки тут? — запитав Фарід, явно приголомшений.

— Дві з гаком тисячі доларів.

— Дві ти... — почав він і замовк на півслові.

Нижня губа в нього злегка посіпувалася. А згодом, уже від’їхавши від узбіччя, Фарід посигналив двічі та помахав мені. Я помахав у відповідь. То була наша остання зустріч.

Я повернувся в номер. Сограб лежав на ліжку із заплющеними очима, згорнувшись літерою С, та я не знав, чи спить він. Телевізор хлопчик вимкнув. Я сів на ліжко й аж скривився від болю, витираючи з лоба холодний піт. Цікаво, чи довго ще мені буде боляче вставати, сідати та повертатися в ліжку? Коли я нарешті зможу їсти тверду їжу? І що робити з цим травмованим хлопчиком, який лежить на сусідньому ліжку? Однак якась частина мене вже знала відповіді на ці запитання.

На тумбочці стояв графин з водою. Я налив води в склянку та ковтнув дві пігулки від болю, які дав мені Арманд. Вода була тепла й гірка. Я затулив завіси, повільно опустився на ліжко, а тоді ліг. Здавалося, на грудях от-от розійдуться шви. Дочекався, коли біль хоч на краплю вщухне, перевів подих, натягнув ковдру до грудей і став терпляче ждати, поки подіють Армандові ліки.

Коли я прокинувся, в кімнаті вже посутеніло. Шматочок неба, видний поміж завісам, став багряним — вечір обертався ніччю. Постіль просякла потом, голова гуділа. Мені знову снилися сни, проте я не пам’ятав, про що.

Серце моє болісно стиснулося, коли я подивився на Сограбове ліжко і зрозумів, що воно порожнє. Гукнув хлопчика. Власний голос мене вразив. Це був голос людини, яка збилася на манівці, сидить у темряві готельного номера за тисячі миль від дому, має понівечене тіло і гукає на ім’я дитину, з якою познайомилася лише кілька днів тому... Я знову покликав Сограба. У відповідь тиша. Я з натугою підвівся з ліжка, перевірив лазничку, визирнув у вузький коридор. Хлопчика ніде не було.

Тоді я замкнув двері номера і, чіпляючись рукою за перило побіч сходів, пошкутильгав у вестибюль до адміністратора. У кутку вестибюля стояла запилюжена штучна пальма, а на шпалерах були зображені рожеві фламінго в польоті. Адміністратор готелю читав газету, спершись на пластикову поверхню стійки. Я описав йому Сограба, запитав, чи не бачив він, бува, такого хлопчика. Той відклав газету і зняв окуляри для читання. У нього було масне волосся і прямокутні вусики, помережані сивиною. Від нього невиразно віяло тропічним фруктом, запах якого я ніяк не міг упізнати.

— Ох уже ці хлопці, вічно кудись тікають, — сказав, зітхнувши, адміністратор. — У мене троє. Гасають цілими днями матері на біду.

Він обмахував обличчя газетою та витріщався на мої щелепи.

— Не думаю, що він десь гасає, — сказав я. — Ми не місцеві. Боюся, хлопчик міг заблукати.

Чоловік швидко похитав головою.

— Тоді, пане, треба було пильнувати.

— Знаю, — сказав я. — Та я заснув, а коли прокинувся, хлопчика вже не було.

— За хлопцями постійно треба наглядати, ви ж розумієте.

— Так, — відповів я, і в мене пришвидшився пульс.

Як він може так недбало ставитися до моїх побоювань? Адміністратор узяв газету другою рукою і продовжив обмахуватися.

— Вони ще й велосипеди хочуть.

— Хто?

— Мої хлопці, — пояснив той. — Приказують: «Тату, тату, купи нам, будь ласка, велосипеди, і ми дамо тобі спокій. Будь ласочка, тату!» — він коротко пирснув носом. — Велосипеди! Та їхня мати мене вб’є, присягаюся!

Я тим часом уявляв Сограба в якійсь канаві. Чи в багажнику автомобіля, зв’язаного, з кляпом у роті. Ще його крові на моїх руках бракувало. Тільки не це...

— Благаю, — сказав я. І зиркнув на табличку з іменем адміністратора, що була почеплена на вилозі його блакитної бавовняної сорочки з короткими рукавами. — Пане Файязе, ви його бачили?

— Того хлопця?

Я оскаженів:

— Так, так, того хлопця! Хлопця, який зі мною приїхав. То ви бачили його чи ні? Скажіть, заради Бога!

Файяз припинив обмахуватися. Його очі звузилися.

— Шановний, не чіпляйтеся до мене. То не я його загубив.

Він мав рацію, та моє обличчя однаково налилося кров’ю.

—