Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

Вона похитнулася, але Ляна вчасно її підхопила.

— Мій скарб, — Власлав указав на падчерку рукою. — Єдина донька. Єдина надія на старість. Але я жертвую нею… усім, що в мене є, на благо громади. Змій повернувся. Цієї ночі ми впевнилися у цьому остаточно. Його син Олексій загинув у нерівному двобої.

На цих словах Яра пронизливо закричала. Вона хотіла кинутись на вітчима, проте Ляна обхопила її обома руками і притиснула до себе.

— Ми не знаємо, що з ним, — вона відчула, як тремтить тіло подруги. — Не слухай його, я нікому тебе не віддам, — шепотіла Ляна у саме вухо Яри.

Тим часом Власлав продовжував свою промову:

— Усім вам добре відомо, що я виховував Яру змалечку. Її мати, моя дорога дружина, не змогла їй дати всього, що дав я.

Яра до болю стиснула пальці Ляни.

— На жаль, невиліковна хвороба позбавила її можливості бачити як росла її дитина. Та я завжди був поруч, — Власлав широко всміхнувся. — Коли Яра хворіла, коли забила коліно, коли випав її перший зуб.

Ляна дивилася на старосту і не могла повірити як така людина як він може жити на світі. Його підлості та лицемірності не було меж. Дівчина як могла заспокоювала Яру, благаючи її мовчати.

— Більше чверті століття минуло відтоді, коли я пообіцяв вам свій захист та опіку. Настав той час, коли я повинен доказати вам свою відданість. Завтра я навідаюся до двору Змія, аби принести жаль матері за втраченим сином і привітати з поверненням справжнього господаря — її чоловіка.

Після того ми почнемо підготовку «нареченої». Також нам необхідно почати приготування до дня Врожаю. Тоді ж ми проведемо посвяту нової жительки нашого села, — він вказав пальцем на Ляну. — Вона не тільки стане повноцінною частиною громади, але й принесе нам рівновагу, яка так необхідна цій землі.

***

Світ тікав з-під ніг Яри. Зелені очі потемніли від сліз. Вона лежала на старому вузькому дивані і тулилася до байдужого тіла матері, випрошуючи тепла. Але та не чула її, не обіймала та більше не любила.

Минув цілий день, відколи її життя розділилося на «до» та «після». Вона перестала відчувати Олексія. Зате присутність чогось зловісного наступала на пʼяти. Передчуття неминучості кричало, що їй варто бути готовою до змін.

— До смерті? — тихо перепитувала вона себе, проте не наважувалася відповісти.

Ляна пропонувала простежити за Влаславом, коли той піде до будинку Олексія. Спочатку Яра відмовлялася, але ближче до вечора у ній зажевріла надія.

Вони домовилися зустрітися на їхній галявині, тож Яра непомітно покинула двір і вже через кілька хвилин була на місці.

Ляна мала нервовий та змучений вигляд. Спершу це налякало Яру. Вона подумала, що та знову під дією якогось зілля, проте подруга поспішила її заспокоїти:

— Я так і не зімкнула очей.

— Я теж, — зізналася Яра.

— Ти готова дізнатися правду?

Дівчина кивнула.

Шлях до будинку Олексія видався Ляні довшим, аніж то було першого разу, коли вона їхала туди разом з ним. Врешті вони побачили між деревами обриси будинку і тієї ж миті почувся звук мотору. То був пікап Власлава. Яра рукою зупинила Ляну і приклала палець до вуст.

Власлав вийшов з авто якраз тоді, коли двері хати відчинилися і на порозі з’явилася мати Олексія. Голова підійшов до неї і щось сказав. Жінка раптом заголосила, простягаючи руки до неба. Власлав продовжував говорити, активно жестикулюючи правою рукою. Мати Олексія ридала, щось кричала, навіть раз спробувала відштовхнути старосту.

Ляна не чула їхньої розмови, проте здогадувалася, що мова йшла про Олексія. Дівчина поглянула на Яру і її здогадки підтвердилися. Подруга була ні жива, ні мертва. Вона сперлася об стовбур найближчого дерева, опустивши голову, і важко дихала.

— Про що вони говорять? — занепокоєно прошепотіла Ляна, торкаючись плеча Яри.

— Це кінець… кінець… — та повільно опустилася на землю. — Нема його…

— Кого?

— Олексійка мого.

Ляна завмерла. Вона знову глянула у бік будинку. Власлав та мати Олексія досі стояли на порозі. Бідолашна заламувала руки та ридала. Староста села спробував її заспокоїти, але всі його намагання були марними. 

— Він каже, що Олексій впав… каже, що співчуває… пес дикий! — голос Яри зривався на хрип. — Каже, що відродить традиції, що приведе господарю нову «наречену»…

Яра різко замовкла і перевела на Ляну погляд, сповнений жаху.

— То ж він мене має на увазі? 

Ляна схопила подругу за руку і змусила підвестися:

— Нам треба йти… Він може нас побачити!

Вони повернулися на галявину. Хтось вже розпалив велике вогнище. Довкола збиралася молодь. Ніхто не сміявся. Серед них був і Тарас — наречений Орисі. Хлопець за день почорнів від горя. Він сидів на траві і дивився на багаття, хоча його очі не бачили нічого перед собою. Ляна помітила, як дівчата почали ставати у коло. До неї підійшла Дарина — така ж заплакана та втомлена, як і решта присутніх, і простягнула їй та Ярі руки.