Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

Без слів, без згоди, наче за покликом прадавньої пам’яті, хоровод повільно рухався по колу. Тиша розчинилася у ритмі легких кроків.

Дівчата не співали, лише тягнули протяжне голосіння, в якому не було слів. Той спів — наче з-під землі, наче з горла самої Матері-Землі — пронизував повітря, лягав каменем на серце, пробуджував щось глибоке і первісне. Крок за кроком вони кружляли навколо вогню. У центрі, поруч із полум’ям, лежала вишита сорочка Орисі — її символічна присутність.

Їхній хоровод не був танцем — він був молитвою. Не сказаною вголос. Але такою, що чулася у кожному шелесті листя і тріску вогню. Ляна не відводила погляду від Тараса. Той обережно торкався сорочки загиблої коханої, немов боявся нанести їй шкоду. Він гладив рукави, проводив пальцями по вишивці, ніби то було тіло Орисі. Лагідно, любовно та з трепетом. Ляні на мить здалося, що вона спостерігає за чимось забороненим, інтимним, таким, яке повинно бути розділене тільки між двома закоханими.

Врешті хоровод зупинився. Дівчата по одній підходили до вогнища та кидали у нього стрічки з волосся. То був своєрідний обряд прощання з подругою та відкуп у Марени за вдалий перехід душі Орисі у Вирій.

Ляна відчула, як Яра випустила її руку. Подруга повільно пройшла вперед і зупинилася біля Тараса. Якусь мить вона стояла, опустивши голову. Її світла постать здавалася прозорою на фоні вогню, а руде волосся, ніби розпечена лава, розійшлося хвилями по її спині. Врешті дівчина випрямилася і повернулася до присутніх:

— Сьогодні ми проводжаємо у засвіти нашу сестру. Ми повинні були танцювати на її весіллі. Натомість оплакуємо її мрії, які так і не здійсняться. Дітей, які не народяться. Подружнє життя, якого вона не пізнає, — Яра поклала руку на плече Тараса, який продовжував нерухомо сидіти. — Наша втрата страшна. Ми ніколи не забудемо тебе, сестро!

Дівчина замовкла. До горла знову підступили сльози. Вона до крові прикусила нижню губу і стиснула плече Тараса. Той не відреагував.

— Ми маємо ще одну втрату, — голос Яри здригнувся. — Минулої ночі Олексія вбив його власний батько.

Хтось на галявині злякано крикнув. Слідом за цим пронеслося перешіптування. Ляна ж слухала слова подруги і дивилася у нічне небо. Те було всіяне міріадами зірок, проте вогненної зорі, яка літала за власними правилами, там більше не було. Повірити у те, що Олексій вже не з’явиться на її порозі, не запропонує допомогу, виявилося надто важко.

— Він боровся з власною сутністю,  — продовжувала Яра, поки сльози стікали по її красивому обличчі. — Не дозволяв своїй природі взяти гору над розумом. Хтось не знав, що Олексій також, як і його батько, був Змієм. Інші здогадувалися… Проте на його рахунку нема жодної смерті. Його ім’я чисте, як і душа.

Яра знову зробила павзу. Вона витерла сльози, поправила волосся і рішуче зробила крок уперед:

— Як казав мій вітчим, а для всіх нас — голова громади, ми повинні відродити забуті традиції і покласти край хаосу. Тому… я готова стати «нареченою» для Змія.

«Що ж ти робиш?» — Ляна хотіла затулити рота дурній подружці, проте натовп загудів, підтримуючи Яру.

— Не варто відкладати. Все станеться завтра… — її голос по-зрадницьки обірвався і дівчина кинулася геть.

Ляна побігла за нею.

— Стій! Яро, стривай! — вона втратила подругу з поля зору і зупинилася, вдивляючись у стіну лісу перед собою.

Кущі зашелестіли і поміж них майнув рудий хвіст.

— Так не повинно бути… — повторювала Ляна, вперто йдучи до будинку Власлава. — Ти не можеш цього зробити, — говорила вона не то Ярі, не то — голові села.

Дівчина зупинилася перед ворітьми, переводячи дихання. У будинку горіло світло. На щастя, хвіртка була відчинена і Ляна прослизнула у двір.

— Яро, де ти? — пошепки покликала вона подругу.

Їй відповіло нічне пугукання сови. Дівчина повільно підійшла до будинку і зазирнула у вікно першого поверху. На кухні не було нікого. Вона обійшла довкола і помітила світло, яке линуло з невеличкого вентиляційного віконця внизу. Ляна стала на коліна, намагаючись бодай щось розгледіти, проте тьмяне освітлення і глибина підвалу не дозволили. Дівчина штовхнула вікно — і те відчинилося. Знизу долинули звуки, чоловічі голоси. Один із них точно належав Влаславу. Він то кричав, то тріумфально сміявся. Інший голос, навпаки, був надто слабким та приглушеним. Ляна хотіла підсунутися ближче, але ненароком зачепила стару іржаву лійку. Та впала на бетон і покотилася по двору. Голоси різко обірвалися і через мить Власлав вибіг із підвалу. Він начепив на двері великий замок. Той клацнув і голова сховав ключ у кишеню штанів.

Ляна вирішила не ховатися і підійшла до порогу. Двері відчинилися і Власлав кинув на неї здивований погляд:

— О, ти вже сама приходиш? Почекай до свята Врожаю, тоді це буде як ніколи доречно.

Дівчина змусила себе всміхнутися:

— Я скучила…

Власлав бридко реготнув.

— Я ж казав, що ти приповзеш до мене, як сука. Пий побільше своєї кави, вона на тебе добре впливає.

Він зійшов до неї і самовдоволено оглянув знизу вверх.

— Щось у тебе щоки червоні.