Юрій Павлович Винничук - Сестри крові

за станик, швидко зібралася, і ми пішли на Ринок. Йоган з Амалією вже чекали в шинку. Я простягнула йому папірець з гаслами, а він його підсунув Амалії та попрохав запам’ятати. Вона лише глянула й відразу проторохтіла з заплющеними очима.

— Молодець, — похвалив її Йоган. — А ти, — звернувся до мене, — іди до Гертруди. Вона з хлопцями зараз в аптеці Мартина Айрера — смакують настоянки. Анрієта залишиться зі мною, у мене є до неї одне прохання. Гертруда ще погано орієнтується в місті, то ти її поведи до монастиря раніше, так, аби ви потрапили туди за п’ять хвилин третя. Не пізніше. Годинник в аптеці, аби ти знала, буде спішити на п’ять хвилин. Розрахуй час.

Я й далі не розуміла, який план був у Йогана. В аптеці я застала усю компанію — за столиком з винами сиділи Ульріх, Франц, Лукаш, Рута й Гертруда.

— Ах, Юліано! — зраділа Труді. — Ваш пан аптекар надзвичайно мила людина. Він вгостив нас чудовими напоями. Особливо мені сподобався цей... турецький напій... як же він — каффа? Панові Мартину його привезли з Боснії.

Я підсіла до них, і мене почастували мальвазією. Я відчувала, що дуже нервуюсь, серце в грудях стукоче, і я ніяк не можу себе опанувати. Натомість Труді веселилася і зачіпала жартами Лукаша. Я глянула на годинник — вже була за двадцять третя.

В цей час відчинилися двері, й увійшов Мартин Ґрозваєр власною персоною. Він відкликав Лукаша набік і про щось пошепки запитав. Я вловила з вуст Лукаша лише кілька слів: «з ним усе гаразд, жити буде». Отже, мова була про самопочуття бідолахи Юліуса. Лукаш не видав себе жодним жестом, бурґомістр натомість, почувши відповідь, не зміг настільки оволодіти собою, щоб не зрадити щирого здивування і розчарування. Він потупцяв на місці, мовби роздумуючи, що ще сказати, та врешті попрощався і вийшов. Ми з Лукашем перезирнулися. Труді вловила наші позирки й запитала:

— Щось не так? Хто це був?

Я пояснила, що то був бурґомістр, приховавши, що саме він замовник смерті Лукаша. Потім штурхнула Труді під бік і кивнула на годинник. Вона відразу підвелася.

— Нам з Юліаною треба завершити одну справу. Повернемося за кілька хвилин.

Ми вийшли на Шкоцьку, балкони якої були оповиті виноградом зі стиглими гронами, а в кінці вулиці, де вже виднілася брама бернардинського монастиря, Труді сказала:

— Ти можеш спостерігати, але не наближайся. Станеш отам під липою. Я потім до тебе підійду.

Я стала так, аби мені було видно криницю. Труді сіла на цямрину й закинула ногу на ногу. Я вся напружилася, переживаючи, чи наш план вдасться, хоча й не розуміла, яким чином він може вдатися. А що як до Труді попрямують водночас обидва посланці — Анрієта й ще хтось? Ось монастирський дзиґар заскреготів і вибив третю. І тут я побачила Анрієту, лише її одну, вона випірнула з-за рогу, плавним кроком підійшла до криниці, промовила гасло, Труді відповіла, взяла з її рук записку, прочитала й кивнула. Після цього Анрієта швидким кроком зникла в глибині бернардинського монастиря, а Труді рушила до мене. Я все ще чекала справжнього посланця і, намагаючись не панікувати та не зрадити себе, роззиралася обережно на боки. Але нікого не було.

— Ну все, — промовила Труді, беручи мене під руку, — ти бачила, як це відбувається. Все дуже просто. Чи можу я поцікавитися, коли ти займешся аптекарем?

— Можеш. Мабуть, завтра. Це ж моє друге вбивство. Я надто хвилююся.

— Перше вбивство як перше причастя. Друге — як перші любощі. Потім втратиш їм лік і сприйматимеш як рутину. Аптекар справді симпатичний. Шкода, але що ж поробиш — ми не повинні розчулюватися. Знаєш, коли мені замовили мого першого чоловіка... а я його не просто так вбила, а на замовлення. Я дуже переймалася. Мені було страшно — а що потім буде зі мною? Я його по-своєму любила. Ну, може, не любила, але звикла до нього, мені було цілком при ньому затишно, він вірив кожному моєму слову. Але ослухатися не могла. І це було перше вбивство, після якого я дуже мучилася, невимовно страждала, але зараз я вже й забула його. Зрештою, ти знаєш, я розповідала тобі, який розпач у мене викликала ця смерть.

— Глянь, як красиво, — звернула я її увагу на балкон, який потопав у розмаїтих пізньоцвітах, а сама тим часом озирнулася й побачила Амалію, яка прямувала до монастиря. Отже, це вона буде чекати на посланця? Але яким чином, якщо третя вже проминула? Я нічого не тямила. Дзиґар на Ратуші мовчав, що було й геть дивним. А раптом він вдарить зараз? Я вся напружилася і намагалася, не вмовкаючи, молоти язиком, щоб відволікти увагу Труді. Але дзиґар не вдарив. Вперше за всю історію свого існування, якщо не рахувати періоду облоги.

Труді вирішила повернутися до аптеки, вона заговорилася і забула купити ліки від болю голови. Я сказала, що маю справу, і ми розлучилися. Йогана та Анрієту я застала на тому самому місці в шинку.

— Як тобі це вдалося? — запитала я в Йогана.

— Розумієш... — усміхнувся він. — Я згадав, що годинник монастиря отців бернардинів має одну особливість, він вибиває години на п’ять хвилин раніше. Це триває вже роками.

— Як? — дивувалася я. — Годинник квапиться на цілих п’ять хвилин, і ніхто на це досі не звернув увагу?

— Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. І що цікаво — з вдячністю. А вдячність належала тому безіменному монахові-дзиґармайстрові, який пильнував годинника. Одного вечора він, піднявшись на вежу, побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами. Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти? І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п’ять хвилин уперед — якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін, брами зачинилися. І саме вчасно — татари уже були під мурами. З тих пір дзиґар «Бернардин» завше квапиться на п’ять хвилин.

— А чому не вдарив дзиґар на ратуші?

— Бо я так домовився з дзиґармайстром. А ось і наша Амалія. Ану-ну, що ти нам принесла?

Амалія вийняла з-за станика папір і подала Йоганові. Він глянув і, звісно ж, нічого не второпав. Я взяла записку і наклала на неї пергамент. Там писалося: «Jhn Klkbrnnr. Hstr OSSS». Одразу два завдання: