Ніл Гейман - Американські боги

університету в Ґрін Бей, і, ну, одного разу просто пофарбував її у фіолетовий, і, хі-хі, вона дуже сподівається, що Майк Айнзель любить фіолетовий, але, що тут сказати, якщо йому не сподобається, то вона не стане його ні в чому звинувачувати.

Шеф поліції Малліґан розкланявся ще на середині цього монологу — певно-мене-вже-зачекалися-у-відділку-був-радий-познайомитися-Майку, — і переклав покупки Тіні зі свого багажника до універсала Міссі Гунтер.

Міссі підвезла Тінь до себе додому, на доріжці поруч запаркувався бувалий в бувальцях позашляховик. Снігопад зафарбував половину автомобіля сліпучо-білим, але під снігом машина була неймовірно нудотного кислотно-фіолетового кольору. Треба було закидатися дуже багато і дуже часто, аби навіть подумати, що такий колір в принципі може сподобатись.

Машина, однак, завелася з першої спроби. Обігрівач працював добре, хоч знадобилося майже десять хвилин, аби хоч трохи прогріти салон від нестерпно холодного до просто холодного. Поки машина грілася, Міссі Гунтер відвела Тінь на кухню і попросила вибачення за балаган, бо малі порозкидали на Різдво всі іграшки, і вона просто не хотіла прибирати, а може, він хотів би пообідати індичкою? Минулого року в них був гусак, а цього року вони зупинились на старій добрій індичці, що ж, тоді кави, хвилиночку, вона заварить свіженької. Тінь зняв із підвіконня велику червону машинку і вмостився туди сам, поки Міссі випитувала, чи познайомився він уже із сусідами.

І тоді, поки кава закипала і запарювалась, Міссі повідомила, що у тому домі живе ще четверо. Він-бо називається будинок Пільзенів, бо колись там жили Пільзени, у квартирі на першому поверсі, а дві квартири нагорі здавали в оренду, а тепер внизу живе ця парочка, пан Гольц і пан Німан, і вона й справді має на увазі парочка, коли говорить парочка, якщо ви розумієте, про що я, пане Айнзелю, ну бо ж заради Бога, у лісі різні дерева ростуть, то й у нас різні люди живуть... хоча, по правді, такі люди частіше виїжджають у Медісон чи до міст-близнюків, себто Міннеаполіса і Сент-Пола, але й тут ніхто про них погано не думає. Вони зимують у Флориді, але повернуться у квітні, і він обов’язково їх зустріне. Бо вся справа у тому, що Приозер’я — хороше містечко. А в сусідній із ним квартирі живе Маргарита Ольсен зі своїм малим, дуже приємна жіночка, хоч життя її й покоцало, але все одно дуже-дуже приємна, і працює у «Приозерських Вістях». Не найцікавіша газета у світі, але заради Бога, казала Міссі Гунтер, нашим людям тутечки саме така газета і потрібна.

Міссі налила йому кави і йой, як би вона хотіла, щоб пан Айнзель зміг побачити місто влітку чи пізньої весни, коли цвіте бузок, і яблуні, і вишні, бо навряд чи буває ще де-небудь у світі така краса, точно-точно, ніде у цілісінькому світі не буває нічого прекраснішого за це.

Тінь заплатив їй перший внесок у п’ятсот доларів, видерся у машину і почав здавати назад, з її двору на виїзд до дороги. Міссі Гунтер постукала у переднє вікно:

— Це тобі. Мало не забула, — сказала вона і просунула пухкенький конверт у шибку. — Це так, одна витівка. Придумали кілька років тому. Але не відкривай зараз.

Тінь подякував і обережно повів машину назад до міста і потім дорогою в об’їзд озера. Добре було б побачити його навесні або влітку, або й восени: Тінь не сумнівався, що це було б дуже красиве видовище.

За десять хвилин він був удома.

Він запаркувався на вулиці і піднявся до своєї холодної квартири по зовнішніх сходах. Розпакував покупки, розклав їжу по шафках і в холодильник, а потім відкрив конверт від Міссі Гунтер.

Там був паспорт. Синя ламінована обгортка. На першій сторінці надруковано, що Майк Айнзель (ім’я вписане акуратним почерком Міссі Гунтер) проголошується громадянином Приозер’я. Далі була карта міста і дисконтні купони для різних місцевих магазинів.

— А мені тут може сподобатися, — сказав Тінь уголос. Потім глянув із закрижанілого вікна на замерзле озеро і додав: — Якщо тут коли-небудь стане тепліше.

О другій по обіді у вхідні двері голосно постукали. Тінь якраз практикував черговий фокус зі зникненням, непомітно перекидаючи четвертак з однієї руки в іншу. Але руки змерзли, і його рухи були надто незграбними, тож монетка постійно падала на стіл. Після стукоту в двері монетка впала знову.

Він підійшов і відчинив.

Чистий страх на мить паралізував його: півобличчя незнайомця, що стояв перед дверима, закривала чорна маска — така, яку носять грабіжники в серіалах, або ж якою серійний убивця з дешевого фільму лякає своїх жертв. На маківці у гостя була чорна в’язана шапка.

Втім, незнайомець був меншим і легшим за Тінь, а зброї не було видно. І він носив вовняне пальто у яскраву клітинку — серійний убивця не став би таке вдягати.

— Фе я, фіфельфан, — повідомив гість.

— Прошу?

Візитер стягнув маску з рота донизу, і показалася усміхнена мордочка Хінцельмана:

— Кажу, це я, Хінцельман. Я вже й не згадаю, як воно було до того, як ми стали носити такі маски. Носили товсті в’язані балаклави, замотувалися у шарфи так, що лише очі стирчать. Але ж як добре, що тепер винайшли таку чудову річ, як ці маски! Я може й старий, але на прогрес скаржитися не буду, не дочекаєтесь!

Хінцельман закінчив свою промову, зайшов досередини і вручив Тіні кошик, по вінця заповнений сирами, пляшками, баночками і кількома палками ковбаси, на яких було написано «в’ялена оленина». Він був червоний, як рак: ніс, вуха, щоки — байдуже, заховані під маскою чи ні — були ніби ошпарені.

— Вітаю з післяріздвяним днем! Чув я, що ви вже скуштували завиванців у Мейбл. А я приніс іще дещо.

— Дуже мило з вашого боку, — відповів Тінь.

— Та нічого. За це я вас підпишу на лотерейку наступного тижня. Лотерея — це відповідальність Торгової палати, а Торгова палата — моя відповідальність. Минулого року ми зібрали сімнадцять тисяч доларів для дитячого відділення лікарні Приозер’я.

— Так продайте мені білет уже зараз.

— Ні, я починаю лише в той день, коли чортопхайку викочують на лід, — Хінцельман визирнув із Тіневого вікна на озеро. — А там холодно. Температура, певно, градусів на тридцять впала за ніч.

— Якось дуже швидко все відбулося.

— А в давніші часи ми про такі заморозки молилися. Тато розповідав. Ще коли тільки перші поселенці прийшли сюди, фермери і