Ніл Гейман - Американські боги

лісоруби. Задовго до шахтарів... Хоч шахтарі насправді так і не прийшли сюди по-справжньому. А могли б, бо корисних копалин під нами доста...

— Ви молилися про заморозки?! — перебив Тінь.

— Ага, тільки так і можна було вижити. Їжі не вистачало, не можна було, як зараз, завалитися в магазинчик і напакувати торби продуктами — е ні! То дідуньо й придумав таку штукенцію, як тільки приходили справжні морози: брав бабуню, дітей — мого дядька, тітку і татка, що був з них наймолодшим, — а ще служницю й батрака, напоював їх настоянкою, рецепт якої привіз із собою ще зі Старого Світу, відводив їх до струмка і поливав водою. Вони всі миттю замерзали, застигали і синіли, як ті льодяні скульптури. Тоді він відвозив їх у яму, яку викопав іще раніше і застелив соломою, складав там, ніби дрова, одне по одному, перекладаючи соломою, і забивав яму згори дошками, щоби звірі не лазили. Бачте, тоді тут водилися і вовки, і ведмеді, і всякі дикі тварини, яких уже не побачиш... Хоча ходагів не водилося — про них розказують всякі байки, але насправді їх не існувало. Я ж бо вам тільки чистісіньку правду кажу, ніяких байок чи переказів! Так ось, забивав він ту яму дошками, і коли приходив снігопад, її і не видно вже. Тільки жердина з прапорцем стирчить, яку дідуньо поставив, аби позначити місце. Ну і після такого дідуньо міг сам пережити зиму, не витрачаючи багато їжі чи дрів. І коли вже по-справжньому пахло весною, він знаходив той прапорець, розкопував сніг, знімав дошки, відвозив заморожених по одному додому і ставив навколо вогнища відтавати. Ніхто й слова не казав проти такого, хіба що батрак був вередував, бо якогось разу дідуньо нещільно закрив ті дошки, і миші відгризли йому піввуха. Та звісно, у ті часи зими були справжніми. Тоді ця штукенція спрацьовувала. Не те, що зараз. Зараз і морозів справжніх не дочекаєшся.

— Що, правда? — Тіні так сподобалася байка, що він вирішив підіграти, вдаючи, що вірить усьому.

— Оце в сорок дев’ятому востаннє була. Ось та зима була справжньою. Та ви молодий, вас іще не було тоді. О-о, — Хінцельман змінив тему, — я бачу, ви собі маши-и-и-ну придбали.

— Придбав. Як вам?

— Щиро кажучи, ніколи не любив цього пацана Гунтерів. Облаштував я запруди для пструга на річечці, що протікала крізь мою землю. На самому краєчку моєї землі, але все-таки. Ну тобто, земля-то була міська, але я наносив туди каміння, поробив запруди і ставочки, куди пструг полюбляв запливати. Зловив кількох красенів, один з них був, певно, сантиметрів вісімдесят. Але цей Гунтерів молокосос розібрав усі мої ставочки, та ще й пригрозив, що наскаржиться природоохоронцям. Зараз він поїхав у Ґрін Бей, але скоро повернеться. Була б у цьому світі якась справедливість, то він став би зимовим утікачем, але ні. Причепився до цього міста, як реп’ях до вовняного светра, — Хінцельман почав викладати вміст вітального кошика на стіл. — Ось це варення з диких яблук. Його робить Кетрін Павдермейкер і дарує мені щороку по баночці на Різдво. Ви стільки років на світі не прожили, скільки вона мені оце дарує, але на жаль, я його так ніколи й не куштував. У льосі в мене, певно, штук сорок тих баночок стоїть, чи п’ятдесят. Можливо, відкрию одного чудового дня і зрозумію, що воно насправді смачне. Але поки цього не сталося, тримайте баночку ви. Сподіваюся, вам сподобається.

Тінь поставив банку в холодильник, поряд з іншим Хінцельмановими гостинцями. Тоді взяв до рук високу пляшку без етикетки, в якій була зеленкувата масляниста рідина, і запитав:

— А це що?

— Оливкова олія. Вона так виглядає при цих морозах. Не хвилюйтеся, готувати на ній можна.

— Гаразд. А хто такі зимові втікачі?

— Ну... — старий зсунув вовняну шапочку на голові і помасажував собі скроню пальцем. — Деінде таке теж трапляється... Приозер’я хороше містечко, але не ідеальне. Узимку якесь дитя може трішечки того, переклинити... Коли так холодно надворі, що не погуляєш, а сніг такий сухий, що й не зліпиш нічого, сніжки розсипаються між пальцями...

— Вони тікають?

Старий сумно кивнув.

— Це все через телевізор, що показує дітям те, чого в них ніколи не буде: ці всі серіали, «Даллас», «Династію», «Беверлі Гілз» і «Рятівники Малібу», і оцю всю гидоту. Я телебачення не дивлюся з осені вісімдесят третього, у мене тільки чорно-білий ящик стоїть для гостей, якщо якийсь важливий матч показують.

— Будете щось, Хінцельмане?

— Тільки не каву. Від неї печія. Можна води, — старий похитав головою. — Оце я кажу, злидні — найбільша біда цих країв. Не такі злидні, які були за часів Депресії, а... як сказати, коли щось зачаїлося по щілинах і закутках, мов таргани?

— Незримі?

— Ага, точно. Незримі злидні. Лісопилки зачиняються. Шахти зачиняються. Оце у нас є Деллз, каньйони на річці Вісконсин, але нікуди північніше туристи не їздять. Сюди забрідає тільки парочка випадкових мисливців, ну і ще дитячі табори ставлять коло озер — але вони не привозять гроші до містечок.

— А Приозер’я видається таким заможним.

Старий зблиснув блакитними очима.

— Вірите чи ні, для цього треба добряче працювати. Дуже багато працювати. Але містечко хороше, і всі люди, що в нього вкладаються, вкладаються недарма. Хоч це не означає, що ми не були бідні, як церковні миші. Просто запитайте мене, наскільки бідувала моя родина, коли я був дитиною.

— Наскільки бідувала ваша родина, пане Хінцельмане? — Тінь знову вирішив підіграти.

— Просто Хінцельман, Майку. Так ось, ми були настільки бідними, що не мали чим топити. На Новорічну ніч тато смоктав м’ятного льодяника, а ми стояли навколо і гріли долоньки в його теплі.

Тінь підняв великий палець догори. Хінцельман натягнув лижну маску і своє величезне картате пальто, витягнув ключі від автівки з кишені, а вже тоді, наостанок, вдягнув товсті рукавиці.

— Якщо вам стане нудно, спускайтеся до нас у магазин і кличте мене. Покажу вам свої приманки для риболовлі, які сам робив. У мене ви так знудитеся, що з радістю повернетеся сюди, — голос Хінцельмана звучав приглушено, але слова розібрати було можна.

— Обов’язково, — всміхнувся Тінь. — Як Тессі?

— У сплячці. Виведу її вже навесні. До побачення, пане Айнзелю, — сказавши це, Хінцельман пішов і зачинив за собою двері.

У квартирі