Ніл Гейман - Американські боги

можеш домовитись віддавати по п’ятсот баксів впродовж чотирьох місяців. Машина страшнюча, я попередив. Але якби їхній малий не пофарбував її у фіолетовий, вона коштувала б усі десять тисяч. І вона надійна — а тобі знадобиться щось таке, щоб пересуватись тут узимку, повір.

— Це дуже мило з вашого боку, — відказав Тінь. — Але може, вам треба ловити злочинців замість того, щоб панькатися цілий день з якимось приблудою? Не те щоб я скаржився, звісно, але ж самі розумієте...

— Ми всі йому це кажемо, — захихотіла Мейбл.

Малліґан стенув плечима:

— Це хороше містечко. Тут небагато проблем. Вряди-годи зловиш гонщика, що перевищує швидкість, і це добре, бо саме зі штрафів я отримую зарплату. У п’ятницю-суботу вночі, буває, мудаки напиваються і б’ють своїх благовірних. І мудаки бувають обох статей, повір. Чоловіки і жінки. Коли я працював у великому місті, Ґрін Бей, я завжди радше відправився б на виклик про пограбування банку, ніж на домашнє насильство. Але тут спокійно. Мене викликають, коли хтось зачиняє ключі всередині машини. Коли гавкають пси. Щороку кілька дітисьок-старшокласників ловимо за курінням трави на стадіоні. Найбільша злочинна оказія, яка тут трапилась за останні п’ять років, — це коли Ден Шварц набрався до чортиків, вгатив із дробовика у власний трейлер і кинувся навтьоки Центральною вулицею в інвалідному візочку. Розмахував дробовиком і волав, що підстрелить кожного, хто стане йому поперек дороги, бо він має твердий намір доїхати до траси. Здається, він прямував у Вашингтон, щоб убити президента! Досі не можу стриматися від сміху, коли згадую Дена, який мчить у візку до траси, а на спині в нього така наклейка, як ліплять на машини: «Мій малолітній хуліган трахає твою відмінницю». Пригадуєш, Мейбл?

Та кивнула. Судячи з того, як вона стисла губи, ця історія не видавалась їй і наполовину такою кумедною, як Малліґану.

— І що ви зробили? — спитав Тінь.

— Поговорив із ним. Він віддав мені дробовика. Поспав нічку у відділку. Ден непоганий чувак, тоді він просто напився і його щось засмутило.

Тінь розрахувався за свій сніданок, і, попри не надто наполегливі протести Малліґана, за обидві чашки шоколаду.

«Геннінгові товари для дому та саду» виявилися складом-магазином на півдні містечка. Там продавалося все: від тракторів до іграшок (іграшки та ялинкові прикраси продавалися вже зі знижкою). В магазині було повно післяріздвяних покупців. Тінь упізнав молодшу з дівчат, які їхали перед ним в автобусі. Дівчинка пленталася за своїми батьками. Тінь помахав їй рукою, а вона відповіла сором’язливою усмішкою, яка відкрила брекети з синіми гумочками. Цікаво, знічев’я подумав Тінь, якою вона буде років через десять?

Напевно, виросте красунею, як ця дівчина на касі «Геннінгових товарів», що саме пищала ручним сканером, пробиваючи його продукти. Тінь не сумнівався, що вона цим сканером і трактор змогла б пробити, якби комусь спало на думку проїхати повз касу на тракторі.

— Десять пар кальсонів? — здивувалася дівчина. — Утепляєтесь?

Касирка нагадувала юну кінозірку. Тіні здалося, ніби йому знову чотирнадцять. Він почувався надто вайлуватим, а язик ніби примерз до піднебіння. Він мовчав, поки дівчина пробивала його валянки, рукавички, светри і пуховик.

Тінь не ризикнув випробувати кредитку, яку йому дав Середа, прямісінько перед носом шефа поліції Малліґана — той запопадливо крутився поруч — і розрахувався за все готівкою. Тоді забрав покупки до чоловічої вбиральні і вийшов звідти уже в обновках.

— Гарно виглядаєш, здоровило, — озвався Малліґан.

— Тепер мені принаймні тепло.

І справді: вітер обпік обличчя Тіні, коли вони вийшли до машини, але більше нікуди мороз не пробрався. Малліґан запропонував йому поскладати покупки до багажника поліцейської машини і пересісти на переднє пасажирське сидіння.

— То чим ти займаєшся, пане Айнзелю? — спитав шеф поліції. — Цікаво, яка професія у такого здоровила, як ти, і що за справи у тебе в Приозер’ї.

Тіневе серце закалатало, але голос звучав спокійно:

— Я працюю на свого дядька. Він перепродає різні штуки по всій країні. А я так... Тягаю важке.

— Добре платить?

— Я член сім’ї. Він знає, що я його не обберу, і я по ходу справи вникаю в бізнес. Доки не вирішу остаточно, чим мені хочеться займатися в житті.

Слова вилітали з його рота гладенько, мов шовк, і звучали цілком переконливо. В ту мить Тінь знав усе про здорованя Майкла Айнзеля. І Майк Айнзель йому подобався. У Майкла Айнзеля не було жодної з проблем, які допікали Тінь. Айнзель ніколи не був одружений. Майкла Айнзеля ніколи не допитували агент Дуб і агент Камінь у вагоні товарного потяга. Телевізор не розмовляв із Майклом Айнзелем (Хочеш побачити цицьки Люсі? — перепитав тихенький голосочок у Тіні в голові). Майкла Айнзеля не мучили кошмари, і він не вірив, що насувається буря.

У продуктовому магазині він наповнив кошика тим, що називав про себе «універсальним набором»: молоко, яйця, хліб, яблука, сир, печиво. Якась їжа. Належної їжі він купить пізніше. Поки Тінь снував між полиць, Чед вітався з присутніми і знайомив їх з Тінню: «Це Майк Айнзель, він поселився у порожній квартирі старого будинку Пільзенів. Тій, що на другому поверсі, вхід ззаду». Тінь зрозумів, що тут безнадійно намагатися запам’ятовувати імена. Він просто усміхався, тиснув руки і трохи пітнів під шарами теплого зимового одягу в опалюваному магазині.

Потім Чед підвіз Тінь через дорогу до офісу «Нерухомості Приозер’я». Міссі Гунтер, на голові якої красувалася свіжа залита лаком укладка, вже чудово знала, хто Тінь такий, і представляти його не було ані найменшої потреби. Ну бо цей милий чоловік, пан Борсон, дорогесенький пан Емерсон, так ось, він був тут шість... Чи вісім тижнів тому, щоб ореднувати квартиру в старому будинку Пільзенів, хіба ж там не запаморочливий краєвид? Так ось, любий, слід просто дочекатися весни і побачити, як їм усім пощастило, бо в цих краях більшість озер геть зеленіє від водоростей, бруднючі, аж вивертає, але їхнє — ні, з їхнього навіть посеред липня можна пити, ну а пан Борсон заплатив за це житло на рік наперед. А щодо «Тойоти Раннер», то вона просто не може повірити, що Чед Малліґан досі про неї пам’ятає, і вона радесенька буде спекатись її. Щиро кажучи, вона вже майже наважилася віддати її на Хінцельманову лотерею, просто щоб не платити на неї податок. Ні-ні, ви не подумайте, машина геть не чортопхайка, на ній їздив син, перш ніж він вступив до