Ніл Гейман - Американські боги

— Дякую. Дякую, що ви зупинились. Я справді вдячний.

— Жіночка в Райнлендері пішла оце насипати зерна в годівничку. В халаті і капцях, та так і примерзла... ну, вона буквально примерзла до тротуару! Зараз бідолаха в реанімації. Сьогодні передавали по радіо. А ти тут новачок, — це прозвучало майже як запитання, хоча чоловік, без сумніву, вже і так знав відповідь.

— Я приїхав «Ґрейхаундом» вчора вночі. Думав сьогодні купити собі теплішого одягу, машину, продуктів. Не чекав, що буде аж так холодно.

— Ага, мене теж це похолодання заскочило зненацька. Я був занадто зайнятий переживаннями про глобальне потепління. Мене звуть Чед Малліґан. Я шеф поліції тут, в Приозер’ї.

— Майк Айнзель.

— Що ж, вітаю, Майку. Зігрівся?

— Трохи, так.

— Куди мені відвезти тебе для початку?

Тінь потримав руки над струменем гарячого повітря з радіатора. Пальці жахливо заболіли, і він відсмикнув руки. На все свій час.

— Можете висадити мене в центрі міста?

— Не хочу навіть чути про це! Якщо ти не попросиш забрати тебе з банку, який ти зібрався грабувати, я відвезу тебе туди, куди тобі треба. Думай про це як про привітальний екіпаж за кошт міста.

— А звідки краще почати?

— То, кажеш, ти приїхав щойно вчора?

— Ага.

— А вже поснідав?

— Ще ні.

— Ну, для мене це виглядає збіса гарним початковим пунктом.

Вони минули міст і в’їхали до північно-західної частини містечка.

— Це Центральна вулиця, — оголосив Малліґан. Він повернув праворуч: — А це міська площа.

Незважаючи на те, що стояла зима, площа вражала, але Тінь зрозумів, що цю місцину слід було б відвідати влітку. Тоді, мабуть, місто потопає в розмаїтті кольорів: маки, іриси, квіти всіх видів, який він тільки міг уявити, а берізки по кутках слугували за срібно-зелену облямівку. Тепер площа була безбарвною, голою, але гарною у свій спосіб: ніби порожня мушля. Фонтан вимкнули на зиму, а на ратуші білів сніг.

— ...А ось це, — підсумував Чед Малліґан, коли під’їхав до старої високої будівлі з вікном на всю стіну із західного боку площі, — кафе Мейбл.

Він вибрався з машини і відчинив задні двері для Тіні. Обидва чоловіки зіщулились на холодному вітрі і поспішили по тротуару до теплого приміщення, звідки спокусливо тягнуло свіжоспеченим хлібом, булочками, супом і беконом.

У кафе було майже порожньо. Малліґан всівся за стіл, Тінь примостився навпроти нього. Він підозрював, що поліцейський робить те, що робить, аби винюхати якнайбільше про новачка. З іншого боку, шеф поліції міг просто бути таким, яким здавався: приязним, приємним і готовим прийти на допомогу.

До столу підійшла висока ставна жінка — не товста, але кремезна. На вигляд їй було десь зо шістдесят, а волосся виблискувало бронзою, ніби пивна пляшка. Жінка привіталась і простягнула їм заламіновані меню:

— Привіт, Чеде. Поки собі вибираєш, ти, звісно, вип’єш гарячого шоколаду?

— Тільки без збитих вершків, — погодився Чед. І повернувся до Тіні: — Мейбл надто добре мене знає. А тобі що, друже?

— Мені подобається ідея з гарячим шоколадом. Але для мене зі збитими вершками, будь ласка.

— Чудово. Живи на повну, дорогенький, — усміхнулася Мейбл. — Ти представиш нас, Чеде? Цей юнак — твій новий співробітник?

— Поки що ні, — зблиснув зубами Малліґан. — Це Майк Айнзель. Учора вночі переїхав до Приозер’я. А тепер попрошу мені вибачити, — він підвівся і пішов у дальній куток приміщення, до дверей з фігуркою хлопчика. На сусідніх дверях розташувалася дівчинка.

— О, то ви новий мешканець старого дому Пільзенів на Північній. Точно, — життєрадісно мовила хазяйка. — Я геть усе про вас знаю. Хінцельман заходив поснідати завиванцем і розповів. А ви двоє будете тільки шоколад, чи принести щось поїсти?

— Я б хотів поснідати, — відповів Тінь. — Що порадите?

— Все смачне. Тут готую я. Але далі на південний схід ви не знайдете завиванців, а вони особливо апетитні. Теплі і ситні. Моя коронна страва.

Тінь не мав зеленого поняття, що воно таке, ті завиванці, але погодився спробувати. За кілька хвилин Мейбл з’явилася з тарілкою, на якій парував пиріжок із начинкою. Завиванець було вкладено у паперову серветку, щоб його можна було взяти в руку і їсти так. Тінь відкусив шматок: начинка була м’ясною впереміш із морквою, картоплею і цибулею.

— Перший завиванець у моєму житті. І дуже смачний.

— Страва з Віппі. Ближче ніж Айронвуд такого не скуштуєте. Корнуольські чоловіки брали їх із собою на роботу до рудників.

— Віппі?

— Верхній півострів. Віппі. Де живуть віппери. Шмат території на північному сході Мічигану.

Шеф поліції повернувся, узяв чашку з шоколадом, сьорбнув і подивився на хазяйку:

— Мейбл, і тобі не соромно всіх примушувати їсти твої завиванці?

— Дуже смачно, — втрутився Тінь. Це дійсно була виняткова смакота, загорнута у гаряче тісто.

— Ідуть прямісінько в пузо, — Чед Малліґан поплескав своє власне. — Щоб ти потім не казав, що я не попереджав. То як, тобі потрібна машина? — без парки Чед виявився довготелесим чоловіком із круглим черевцем. Він узагалі не був схожий на копа — швидше на засмиканого, але тямучого інженера.

Тінь кивнув з набитим ротом.

— Ага. Я тут набрав кількох людей. Джастін Лейбовіц продає свого джипа, хоче за нього чотири тисячі, але погодиться на три. Гунтери вже вісім місяців не можуть продати свою «Тойоту Раннер»: машина страшна, як смертний гріх, але вони вже, певно, і самі готові доплатити, щоб ти її забрав з їхнього двору. Тому якщо ти не дуже переживаєш за красу, для тебе це чудовий гешефт. У вбиральні є телефон, оце звідти я подзвонив у агентство нерухомості Приозер’я, де працює Міссі Гунтер. Але вона ще не на роботі: певно, укладає зачіску в Шейли. Тож я залишив їй повідомлення.

Тінь вгризався в завиванець, і той здавався йому все смачнішим. А ще неймовірно ситним. Мама називала таку їжу «реберноприлипальною». Мовляв, така чіпляється на боках.

— Отже, — продовжив шеф поліції Малліґан, коли витер шоколадні вуса над губою, — я пропоную заїхати в «Геннінгові товари», щоб ти купив собі нормальну вдяганку на зиму, тоді заскочити в продуктовий — наповнити комору, а тоді я підкину тебе до «Нерухомості Приозер’я». Вони будуть щасливі, якщо ти віддаси їм тисячу одразу, або ж ти