Кондоліза Райс - Демократія

— де іноземці, а може, й деякі саудити зможуть робити все, що їм заманеться. Більше за такий дивний компроміс вони наразі зробити не можуть. Але на перспективу доведеться краще налагодити стосунки релігії, політики та суспільства.

Проте монархи не самі прагнуть примирити релігію й політику. В регіоні окреслилося два полюси: цілковите поєднання ісламу з державою на одному полюсі й силовий секуляризм на іншому. Обидва варіанти працювали погано.

Секуляризм у Єгипті й Тунісі призвів до позбавлення великих сегментів населення громадянських прав, особливо в сільській місцевості. Це спрацювало на користь таких груп, як «Мусульманське братство», і сприяло успіху партії Реджепа Таїпа Ердогана ПСР. Релігія й політика так просто не перемішуються, але виключення вірян із політики також не працює.

Європейці воювали впродовж двох сторіч, щоб нарешті вилучити релігійних зверхників із політичного простору. Американські Отці-засновники вчинили по-іншому, наполігши на тому, що свободу віросповідання можна забезпечити, лише відокремивши церкву від держави. Жоден із цих способів не підходить для Близького Сходу. Проте в регіоні вкрай потрібна відповідь на цей виклик. Добре б почати з інститутів, які визнають право громадянина робити свій вибір у цій дуже особистій царині — віровизнання.

Наразі Близький Схід обрав неправильний напрямок щодо цього. Релігійні меншини, особливо християн, достоту виганяють із регіону, бо уряди не можуть або не хочуть їх захищати. Це особливо слушно для Іраку й Сирії, але регіональний феномен уразив також Єгипет, Ліван, Палестину тощо. Світські в Туреччині затамували подих і дивляться, наскільки далеко зайдуть релігійні консерватори, особливо після замаху на Ердогана 2016 року. Віряни в Єгипті тривожаться, чи всі ісламісти, нехай і помірковані, будуть затавровані, як «Мусульманське братство», і виключені з царини політики. Не буде перебільшенням сказати, що регіон не знайшов способу розв'язати питання належної рівноваги між релігією та політикою.

Незручним для Близького Сходу є питання про те, чи може співіснувати іслам і демократичний захист свободи особи. Хтось скаже, що претензії ісламу на регулювання життя кожного вірянина робить суспільства вразливими до тоталітаризму. Звичайно, на користь цього промовляє коротке панування «Мусульманського братства» в Єгипті або правління «Хамасу» в Смузі Гази. З другого боку, ісламісти в Тунісі знайшли спосіб працювати з людьми інших поглядів, і в іракському парламенті є світські й релігійні політики. Якщо подивитися ще ширше, Індія і США демонструють, що іслам і демократія можуть суміщатися. Навіть Індонезії, молодшій країні на шляху до демократії, здебільшого вдалося приборкати екстремізм і перейнятися багаторелігійним майбутнім, хоча це й складно.

Отже, якщо й буде майбутнє в демократичної версії політичного ісламу, то лише в інституційному контексті під її орудою. Іншими словами, в ісламі як вірі немає нічого внутрішньо недемократичного, але конкретні громадяни повинні мати змогу вибрати, наскільки глибоко релігія впливатиме на їхнє життя. Цей свідомий вибір не повинна диктувати держава.

Близькому Сходу до того ще далеко. Але якщо все-таки це станеться, то рядите за посередництвом вільного політичного дискурсу. Принаймні тоді проблеми обговорюватимуться відкрито. Це єдиний спосіб погамувати екстремістів із обох боків — і тих, хто не пускає вірян на майдан, і тих, хто наполягає на тому, аби віра вершила все в політичному й соціальному ландшафті.

Приборкання пожежі до наступного разу

Люди на Близькому Сході виявили свою нетерплячість з приводу реалізації свобод і роздирання регіону через брак демократії. Але й досі існує прірва між населенням і правителями, а спроби розв'язати цю проблему спорадичні й непевні. Слабкі демократичні інститути є в Тунісі та Іраку, але на них щодня чатують усі недуги регіону — розкол, тероризм, насильство. А в інших країн немає навіть цих тростин, за які можна було б ухопитися в майбутньому. Тож, цитуючи Леніна, «що робити»?

Наразі треба закласти підвалини, готуючись до часу, коли з'являться нові можливості для демократії. Інституційний ландшафт має бути багатшим і різноманітнішим. Для цього потрібно визнати три реалії: освіта — одна з відповідей, але її замало; права жінок і політична лібералізація мають ступати разом; продемократичні сили повинні залучати все населення — і вірян, і сільські виборчі округи. Без такого широкого ландшафту політичні зміни дадуться тяжко.

Особлива проблема виборів

Насправді нині ісламісти — найбільш організована й здібна сила на Близькому Сході. У той час як режими уярмлювали громадянське суспільство — інтелігенцію, правозахисників, соціальних підприємців, громадські організації, журналістів, — ісламісти в регіоні громадилися в радикальних медресе і радикальних мечетях. Вони тяжко працювали, шукаючи шлях до позбавлених громадянських прав, і переймалися їхніми потребами. «Хезболла», «Хамас» і «Мусульманське братство» подавали бідним милостиню, робили те, що не вдавалося зробити некомпетентним авторитарним режимам. І найгірші з-посеред них мотивували надто багато молодих парубків (і навіть дівчат) доводити свою мужність на полі бою. В історії їхня сила — не випадковість, а прямий наслідок політики правителів на Близькому Сході.

Тому засада «одна людина — один голос» була небезпечною для ліберальних і демократичних цінностей. Важким уроком стали для нас вибори на палестинських теренах 2006 року. Перед виборами наші посольства й розвідка повідомляли, що партія ФАТХ Махмуда Аббаса переможе з незначним відривом. Того дня я була дуже зайнята: вибори не випускала з уваги, але й не турбувалася про результати. Увечері, коли я вже збиралася йти додому, до мене зайшла Ліз Чейні, заступниця помічника держсекретаря у справах Близького Сходу. «Наші люди повідомляють, що скрізь майорить зелений стяг „Хамасу“. „Хамас“ добре набирає голоси в осідках ФАТХ», — сказала вона. Ця новина трохи мене вразила, але я зібрала речі й поїхала додому, усе ще сподіваючись, що палестинська влада переможе.

Наступного ранку я підійшла до дверей свого вотерґейтського помешкання й підняла «Вашингтон пост». Заголовок був очікуваним: «„Хамас“ потужно набирає голоси; екзитпол показує, що партія йде майже на рівні з ФАТХ у Палестинській асамблеї». Я голосно промовила: «Овва! Ідуть щільно». І подалася нагору до гімнастичної зали для ранкової зарядки.

Починався ранковий випуск новин о п'ятій, і я звернула увагу на рухомий рядок внизу екрана. «„Хамас“ перемагає. Палестинські посадовці подали у відставку», — прочитала я. Не може бути. Мало йтися про перемогу палестинської влади. Я