Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Що там, переконаність покійного майстра Горика була досить заразною річчю.

Здивовано піднявши брови, Кіран чесно постарався стриматись, але вийшло не дуже. У напруженій тиші, де тільки почали розв'язуватися вузли загадок і недомовок, будь-який звук міг здатися дратівливим. Що вже й казати про гучний регіт химери.

– З глузду з'їхати! Та ніхто не принцеса, вона там, вона все ще там! Її душа спочивала в мармурі в тому триклятому підвалі, – стираючи сльози, що проступили від реготу, простогнав він. – А-а-ай, чорт! Ви таки вибачте, але з Барс принцеса, як з мене…

– Можу посилити схожість. Принцесою може не станеш, але й принцом теж, – звузивши очі, огризнулася Анна і трохи недовірливо глянула на здивованого Найстіеля.

Від несподіванки він забув звично приховати емоції.

– Ти справді думав, що одна з частинок моєї душі дісталася мені від принцеси полум'я, що я і є її втіленням?

Від легкої досади щока демона нервово сіпнулася. Навіть у такому положенні визнавати помилку йому було важко та прикро.

– Зрозуміло, тому він і вирішив зв'язати твої сили. Так би ти залишилася живою, нічого не дізналася, та й начальство твоє мститися за тебе не стало б. Формально ти жива, а отже, зв'язуватися з таким небезпечним супротивником, як Перший демон не вартий, – безжально сказав Коріус, усе ще глибоко ображений на демона за майже тиждень відсиджування у в'язниці.

І ця образа трохи приглушила інстинкт самозбереження старого дракона. Завжди такий точний, він зараз підвів Коріуса, за що той ледь не відхопив. Врятувала дракона від негайної розправи Анна, що встигла вклинитися між ним і демоном, що схопився на ноги.

– Перший демон не той партнер, якого можна обдурити. Як ти думав його обставити, залишивши мені сили? – Ткнувши чоловіка пальцем у груди, Анна примружилася.

Їй було важливо почути відповідь на це запитання. Вона й сама не розуміла, навіщо, але важливо. Ні, прощати таку зраду було безглуздо, а славу дурепи Анна ніколи не мала, але розібратися в усьому була зобов'язана. Розібратися так, як не розібралася тоді, після втечі з в'язниці з твердою впевненістю, що їх просто зрадили. Без підводних каменів та прихованих причин. Достатньо було вже ділити світ лише на чорне та біле, заперечуючи всі інші відтінки.

Щока Найя знову нервово сіпнулася. Відповідати він не хотів. Саме зараз він хотів збагатитися на пару-трійку драконячих зубів, але ті несподівано обросли досить наполегливим захистом.

Шумно зітхнувши, він все ж таки перевів погляд до обличчя дружини.

– Вперше, коли я не прийшов вам на допомогу, я сподівався, що ви впораєтеся. Я не міг вас попередити, поряд було стільки зрадників, і я міг тільки сподіватися. Це все, що я хотів сказати тобі всі ці роки й ось коли нарешті зустрів тебе, виявилося, що запізнився з цим. Це розлютило мене... А той, хто міг би наставити мене на вірний шлях, ненавидів мене, як ніхто інший. І я вирішив, що хай так. Нехай я стану зрадником насправді. Якщо мене таким вважають – хай. Я був готовий, але останнім часом почав розуміти, що не можу. Не потрібне мені майбутнє на твоїй крові.

Шалений вогник отруйної зелені очей затих, вони потемніли, втрачаючи нелюдський блиск. Не так він хотів це сказати. Не перед парою свідків, вимушений обставинами, але як вийшло.

Він не брехав. Анна це розуміла, але у відповідь могла лише гірко похитати головою. Що тепер із цього тепер…

– Ем… Я не хочу вас відволікати, але здається у нас гості!

Кат зна коли встигнувши перебратися від дверей до вікна, Кіран наполовину висунувся надвір, звідки долинав якийсь шум.

– Хто?

Збентежено нахмурившись, Барс відразу ж потіснила його убік, щоб самій визирнути, але майже відразу втратила ініціативу. Рівно в той момент, коли Кіран раптом різко скинув руку, ловлячи арбалетний болт біля носа сестри.

– Сміятись будеш – люди короля.

Скосивши очі до свого носа, Барс тільки скривилася. Сміятися не хотілося зовсім. А ось забратися звідси – дуже.

Шум з боку вулиці ставав дедалі голоснішим. Окрім людей короля, у їхній бік потяглися й прості городяни. Навряд чи варта стала б кричати «Геть некромантів! Геть бісівське поріддя!».

– Ноги в руки й бігом, – не збираючись розбиратися, чому це їх так різко вирішили відлюбити всіх разом, коротко скомандувала Барс. – Коріусе, в академію телепортувати зможеш?

Ледве помітно скривившись від такої фамільярності, дракон важко зітхнув і кивнув.

– Тільки з вдячності Кірану та поваги до твоєї хоробрості…

– Давай!

У тому, що дорогий ректор академії їх не дуже любить, Барс не сумнівалася жодної миті. Але в момент, коли їх просто викинуло з телепорту, вмазавши у стіну в кабінеті ректора, вона лише вкотре переконалася у цьому.

– Щоб тебе поплющило, – простогнала жінка, ляснувши по нозі дорогого братика, що звалився на неї.

Кіран мляво дригнув ногою, але все ж повільно перекотився, розкинувшись на підлозі зірочкою.

– Про якість телепортації розмови не було, – меланхолійно протягнув Коріус, переступивши через розпростертого на підлозі химеру.

Фиркнувши, Барс піднялася на ноги, тихо охнувши. У першу мить їй здалося, що вона зламала щонайменше сідницю.

– З чого це буяння радості на вулиці? – потираючи забиту частину тілес, скривилася некромантка.

– Цього варто було чекати. На жаль, некромантів у нас не люблять, як ти пам'ятаєш, – повчально промовив дракон.

Втім, за цим красномовством ховалося набагато банальніше нерозуміння того, що далі робити. Хода за вікном виявилася зовсім несподіваною для старого дракона. Його не було не більше як тиждень, хіба могло щось змінитись у настроях двору всього за п'ять днів?

Як виявилося, могло. Це більш ніж чітко доводила галаслива компанія любителів шашликів із некромантятини.

– Якось дуже все вчасно, – не звертаючи уваги на слова дракона, відсторонено помітив Найстіель, неквапливо застібаючи сорочку.