Андрій Руккас - На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

історичні джерела, восени — взимку 1917—1918 рр. ВК саме спричиняло чимало конфліктів через самочинне захоплення влади на місцях, відмову виконувати накази повітових комісарів та рішення земських управ, самоуправство, перевищення повноважень, самосуди, участь в антисемітських акціях. Усе це дезорганізувало суспільне життя й посилювало анархію. Здавалося б, це дисонує з уже згадуваною підтримкою УЦР, про яку постійно писали у своїх ухвалах і листах до УГВК товариства Вільного козацтва. Переконливе пояснення цьому дав В. Лозовий: у ході революції на селі почав формуватися новий тип політичної культури — «своєрідний симбіоз модерно-політичних та архаїчно-політичних цінностей... З одного боку, селяни бажали, щоб держава втілила земельну реформу у формі соціалізації, а з другого, — намагалися позбутися її впливу — не сплачувати податки, не виконувати повинностей, не допускати на село правоохоронні структури. Відтак на своїх з’їздах селяни підтримували ідею створення автономної, а пізніше й самостійної України у формі Української Народної Республіки, з якою пов’язувалася реалізація аграрних перетворень, а на низовому рівні — ігнорували державні інституції та їхні розпорядження» (виділення наше — В. Я.).

Саме «симбіоз цінностей», який підмітив В. Лозовий: мінливість, невиразність та суперечливість політичних орієнтацій, локальність дій, слабкий рівень організації, міжусобні війни отаманів, люта ненависть і середньовічна жорстокість у ставленні до тих, хто уособлював владу й «нетрудові» верстви (бюрократія, буржуазія, євреї, інтелігенція (!)) — є ключем до розуміння суперечливих тенденцій усього селянсько-повстанського руху 1917—1921 рр. ВК стало «зародком» масового повстанського руху, але не лише як більш-менш злагоджені воєнізовані підрозділи з певним бойовим та «правоохоронним» досвідом, а й як «прообраз» отаманських формувань, у діяльності яких наведені суперечливі тенденції відобразилися найбільш повно.

5 квітня 1918 р. з’явився наказ міністра військових справ УНР О. Жуковського під своєрідною назвою «Про висловлення подяки Вільному козацтву». Після визнання заслуг ВК у захисті української державності в наказі було констатовано, що козаки мають «перейти до своєї звичайної праці», тобто м’яко й завуальовано оголошено розпуск анархо-демократичних воєнізованих загонів. «М’якість» полягала ще й у тому, що, згідно зі «словесним наказом» міністра, вільні козаки могли далі існувати як «культурна сила», а також мали можливість потрапити до повітових охоронних сотень, які б утримувалися місцевим самоврядуванням і підпорядковувалися призначуваним (!) повітовим комендантам.

Період існування гетьманської влади став часом перманентних селянських проявів непокори та збройних повстань. У травні 1918 р. одними з перших почали збройну боротьбу селяни Лубенського та Золотоніського повітів Полтавщини. Одночасно масові виступи охопили Єлисаветградський повіт Херсонської губернії. Збройний опір почали чинити селяни Волині, Київщини, Катеринославщини.

Найбільш масовим і тривалим стало Звенигородсько-таращанське повстання. Воно почалося 3 червня в селі Орли Лисянської волості Звенигородщини й за кілька днів поширилося на інші села повіту. Об’єднані загони взяли в облогу Звенигородку й змусили капітулювати місцевий німецький гарнізон, але незабаром залишили місто й повернулися до Лисянки. У Таращанському повіті першими повстали мешканці сіл Янушів та Стрижівка. Їх підтримали 14 інших сіл. 12 червня повстанці захопили Таращу, а невдовзі контролювали весь повіт. Протягом двох місяців (червня — липня) німецькі та гетьманські підрозділи не могли придушити повстання, у якому загалом брало участь 30 000 повстанців. Небезпека оточення змусила частину заколотників на початку серпня переправитися на лівий берег Дніпра й пройти з боями Полтавщину та Харківщину. Залишки повстанських загонів потрапили в «нейтральну зону» з РСФРР. Їх частина потім воювала на боці Червоної армії. У липні — серпні масові повстання, які супроводжувалися жорстокими боями й не менш жорстокими розправами, спалахували на Чернігівщині, Волині, Поділлі.

Неможливо підрахувати чисельність учасників повстань. Твердження генерала Г. Ейхгорна про те, що «тероризують країну 10—12 % селян» (тобто 2,5—3 млн) скоріш за все свідчить про неспроможність відрізнити учасників повстань від «мирних» мешканців сіл, що, імовірно, змусило генерала зарахувати до повсталих усіх жителів бунтівних сіл, зокрема жінок і дітей, а карні загони з цієї ж причини вдавалися до практики спалення сіл. В. Савченко в книзі «Павло Скоропадський — останній гетьман України», не вказавши джерел, нарахував у повстанських загонах у травні — вересні 1918 р. 80 000 селян. За його ж підрахунками, за шість перших місяців перебування окупаційного війська в Україні було вбито 22 000 німецьких та австрійських військових і понад 30 000 гетьманських вартових. Зважаючи на тактику партизанської війни, яка стала поширеною в цей час (селяни озброювалися, нападали на німецькі та австро-угорські загони або поміщицькі маєтки, поверталися додому й ховали зброю до наступного разу), шукати інформацію щодо більш-менш точної кількості повстанців марно.

Головною причиною масових селянських повстань літа 1918 р. стала спроба гетьмана П. Скоропадського побудувати державу з опертям на основоположний принцип тогочасного й нинішнього світу — право приватної власності. Відновлення права приватної власності на землю як основи «культури й цивілізацїї» означало реставрацію поміщицької власності. Тобто гетьман порушував хиткий статус-кво, який уже склався на селі навесні 1918 р.: самочинно, незаконно, але «революційно» й відповідно до «волі народу» більше половини поміщицької землі уже було розподілено між селянами, які аж ніяк не збиралися її повертати попереднім власникам.

Спираючись на окупаційні війська та охоронні загони місцевої адміністрації, поміщики поверталися до своїх маєтків і обкладали селян непомірними податками та контрибуціями, розміри яких встановлювали на власний розсуд. Окрім того, «скривджені» попередньою владою, вони прагнули помститися селянам-бунтарям, ініціюючи розгортання практики жорстоких екзекуцій. Своєю чергою, селянство вдавалося до різних методів активної та пасивної протидії. Протягом травня — червня така каральна «практика» щодо селян наростала й спричиняла зворотну реакцію — посилення повстансько-партизанського руху, який був спрямований не лише проти поміщиків, а й проти гетьманської влади та німецько-австрійських окупантів.

Застосування іноземної збройної сили для підтримання поміщиків та спільні дії німецьких або австро-угорських підрозділів і загонів Державної варти з метою «пацифікації» та «наведення порядку» породжували серед селянства ненависть до гетьманату й призводили до ототожнення гетьманської та окупаційної влади. Окупаційні підрозділи вдавалися до накладання натуральних контрибуцій на бунтівні села та поширили на українських громадян юрисдикцію німецьких військово-польових судів, що дало можливість здійснення «законних» розстрілів та повішень, ув’язнень та екзекуцій. З «виховною» метою здійснювали показові покарання. Поширеними були артилерійські обстріли та спалення сіл. Щоправда, порівняно з тим, що робили червоні, білі та різноманітні повстанці в 1919— 1921 рр., німці та австрійці прагнули уникати безглуздої жорстокості й шукали компроміс — співпрацювали з українською владою, заохочували лояльність населення до себе, намагалися не зачіпати національних почуттів. Німецьке та австрійське командування швидко зрозуміло контрпродуктивність спалення будинків та цілих сіл як покарання за повстання. Натомість німці та австрійці намагалися впроваджувати контрибуції грошима, збіжжям