Ігор Ітан - Ореада. 2. Ароморфоз, Ігор Ітан

   — Так, мав таку нагоду, — зізнався Ноа.

   — Ти не замислювався, що вона просто тобою маніпулювала?

   — Не знаю. Взагалі-то замислювався, — Ноа зітхнув, розуміючи, що Алекс тут, можливо, має рацію. Після того, як вона пішла, він намагався відігнати від себе цю думку подалі. Для Леа це була найефективніша стратегія, щоб досягти поставленої мети та максимально убезпечити себе, роблячи таким чином його більш передбачуваним. Її інтелекту та досвіду імітації людської поведінки було вже більш ніж достатньо, щоб тонко грати будь-які ролі.

   — І при цьому ти продовжуєш її захищати?

   — Не думаю, що я справді маю намір її захищати, — невпевнено відповів Ноа.

   — Ти зможеш її вимкнути, якщо обставини знову складуться належним чином?

   — Припускаєш, що вона знову прийде до мене? Вона вже давно може бути будь-де.

   — Є деякі підстави вважати, що вона ще не покинула місто. У будь-якому разі, при поточному розвитку подій у неї може різко зрости потреба у твоїй допомозі. То ти готовий її вимкнути?

   — Можливо, так… Але як я зможу це зробити, перебуваючи тут?

   — Якщо вона знову шукатиме тебе, у нас є спосіб, як звести вас, не викликаючи підозр.

   — А як щодо мене зараз?

   — Ноа, буду з тобою відвертий, поки ми її не спіймали, я не планую тебе відпускати живим. Ти є той чинник, що може значно ускладнити нам це завдання, особливо на той період, поки про неї більше ніхто нічого не знає. Але й ти сам можеш собі і нам допомогти. Все залежить від тебе. Якщо ми її спіймаємо, необхідності тебе ліквідувати або тримати ізольовано більше не буде. Тоді ти вже нічим нам не завадиш. Розумієш? У нас зараз мають бути спільні інтереси.

   Алекс підвівся, але, перш ніж піти, додав:

   — Отже, за моєї відсутності тобі доведеться пройти не зовсім приємну процедуру допиту із застосуванням особливих психоактивних речовин. Я знаю, що ти не скрізь був щирим. Прозвучить риторично банально, проте, нічого особистого. І ще добре подумай над моїми словами і не нароби дурниць.

•••

   У будиночку на околиці гірського села Ноа тримали вже четверту добу. З Алексом він більше не зустрічався. Усі переговори з ним вели тепер його "старі" знайомі: інспектор Кенінг чи Гранді. Допит із психоактивними речовинами у вечір його викрадення, який на той час плавно перейшов у ніч, проводив Кенінг. Треба визнати, ефект від їхнього впливу був вражаючий. Ноа розповів як є не тільки все те, що цікавило допитувачів і у всіх подробицях, але ще й наговорив усіляких особистих одкровень з приводу Леа, що сиділи десь у його підсвідомості і навіть здивували його самого.

   Після сироватки правди його ще добу плющило та ковбасило, і весь цей час він здебільшого провів у хворобливому сні. Однак навіть після того, як оговтався від цієї хімії, почував себе огидно. Часто боліла голова та нудило аж до того, що вся прийнята їжа не хотіла утримуватись у шлунку і опинялася на підлозі. Годували його поганенько, але достатньо, щоб не голодувати: мабуть кухар у їхньому штаті поки що не значився. Спав він на тому самому ліжку з одним матрацом і без подушки, а холодними ночами його нерідко пробирав гризотний озноб. У туалет, що знаходився на тому ж поверсі, його водили під конвоєм із двох озброєних людей: вочевидь, інспектори добре запам'ятали його недавню відчайдушну спробу втечі з позашляховика.

   Інформація із зовнішнього світу до нього не надходила. Ноа мав надію, що його раптове зникнення було вже помічено, і, можливо, його шукали. Далеко не найкращі фізичні умови та безвихідь дуже пригнічували душевний стан. Ноа часом впадав в апатію, а часом йому навіть здавалося, що він тихо божеволіє.

   Вечерю сьогодні приніс сам інспектор Гранді:

   — Погані твої справи, — він зловтішно посміхнувся. — Твоя електронна подружка подбала про те, щоб дуже ретельно замести сліди, і її пошуки розтягуються на невизначений час. Тримати тебе тут надто довго – зайва для всіх морока. Може пристрелити тебе прямо зараз, щоб не мучився?

   Він дістав із додаткової кобури на щиколотці мініатюрну «Беретту-томкет», зняв із запобіжника і приставив до чола Ноа, продовжуючи самовдоволено посміхатися. Ноа заплющив очі.

   — Бах! — різко видихнув Гранді і засміявся.

   Ноа не відреагував. Він розплющив очі, стомлено та байдуже дивлячись на Гранді з пістолетом. Той сховав «Беретту» назад у кобуру на щиколотці і, підходячи до вхідних дверей, промовив:

   — Молись, щоб вона знайшлася, хоч я тебе все одно пристрелив би, так, для перестороги.

   Він набрав код замку та відчинив двері.

   Перед ним на порозі стояла Леа самою що не на є власною персоною.

   Її обличчя було чимось забруднене, на голові стирчало розпатлане та сплутане волосся, а в правій руці вона тримала «Глок» з глушником. Очі інспектора Гранді значно збільшилися в діаметрі, а нижня щелепа опустилася вниз:

   — Ти?..

   — Я, — спокійно мовила вона. — Молитись не треба, я й так знайшлася. Хоча, в будь-якому разі, сумніваюся, що це допомогло б.

   У Ноа вираз обличчя був приблизно таким самим, як і у Гранді.