Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

Таємниця тітки

Підходячи до будинку, Ліна помітила вантажівку. Це привезли її речі. Двоє чоловіків заносили в будинок короби. Тітки ніде поряд не було. Ліна піднялася на гору. Вся її кімната була заставлена різними маленькими і великими коробками. Помітивши Ліну, один з чоловіків сказав:

– Ми закінчили. Це остання коробка. Управляючий будинком сказав заносити всі речі в цю кімнату.

– Який управляючий? – здивувалася Ліна.

– Ну такий, товстий, невисокий, з рудим волоссям, – відповів чоловік, – Руфус його, здається, звати.

Ліна лише здвинула плечима. Ні про якого управляючого будинком тітка їй не говорила.

Вантажівка загурчала і поїхала геть. Ліна почала відкривати картонні коробки та облаштовувати кімнату: поклала на стіл свій ноутбук, поряд настільну лампу. В одному з ящиків вона дістала фотокартку, на якій вони удвох з мамою позували на фоні гір. На хвилину Ліна замилувалася нею, згадуючи як чудово вони разом проводили час. В інших коробах був одяг. Ліна почала розвішувати його в шафі.

Раптом дівчинці здалося, що позад неї хтось пробіг по кімнаті. Вона обернулася та нікого не побачила.

“Мабуть здалося” – подумала Ліна і продовжила свою роботу.

– Хі-хі,– раптом почула вона позад себе і знову чиїсь кроки. Ліна обернулася – і  знову в кімнаті нікого. На цей раз дівчинка захвилювалася. Вона відійшла від шафи і почала по колу обходити кімнату. Тут, щось блиснуло їй прямо у очі і засліпило. Вона замружилася, а коли розплющила очі, світло зникло. Але все ж вона встигла помітити, як щось шурхнуло під ліжко. Ліна стала на колінця і заглянула туди. Раптом прямо на неї вилетіла якась руда куля. Вона вискочила так швидко, що Ліна з переляку не втримала рівновагу і впала на бік. Куля пролетіла по кімнаті, а тоді вискочила за двері і полетіла геть. Оговтавшись, Ліна побігла за нею. Куля спокійно літала собі коридором. Вона була ніби з якогось пару – літаючи, залишала в повітрі за собою невелику димку. В кінці коридору вона трішки покрутилася у повітрі, а тоді піднялася вверх і зникла. Ліна пішла за нею. Там були дерев’яні східці, а за ними – маленькі дверцята. В них і влетіла куля. Це був вхід на горище, куди тітка категорично забороняла Ліні ходити. Дівчинка зупинилася біля східців. Крізь прочинені двері вона бачила лише темряву. Їй було трохи лячно, але цікавість виявилася сильнішою і Ліна піднялася.

Горище було темним і похмурим. Лише де-не-де крізь маленькі віконця проглядали тоненькі промінчики світла. Ліна зробила кілька кроків вперед. Кулі, яку вона шукала, ніде не було і дівчинка почала оглядати приміщення. Тепер їй стало цікаво, чому ж тітка забороняла їй сюди заходити.

На горищі було повно якихось старих речей, накритих зверху плівками та покривалами. До стін були прикріплені полички, всі однакові один в один. На них сушилися різні трави, квіти та гілочки якихось дерев. Ліна пройшла вздовж ряду всього цього і в самому кінці в кутку побачила те, що зацікавило її найбільше – мітли. Так-так, там було п’ять мітел, виставлених в ряд вздовж стіни. Ліна підійшла ближче і почала розглядати їх. Дві з них були великі і три трохи менші. Вона спершу підійшла до менших. На кожній з них були вирізані якісь малюнки, а під ними надписи. Ліна взяла в руки одну і прочитала: “Уляна Закревська”. Тоді Ліна взяла іншу мітлу, на ній був надпис: "Реґіна Закревська". Це її тітка. І нарешті вона взяла третю – "Ілона Закревська".

"Це ж моя мама" – подумала Ліна.

Раптом чиясь рука виринула з темряви і схопила Лінину. Дівчинка закричала і відскочила в бік. Рука відпустила її Ліна побачила тітку Регіну.

– Здається я забороняла тобі сюди заходити,– тітка говорила спокійно і не дуже голосно, але від її голосу в Ліни йшли мурашки по шкірі.

– Я.. я.. тільки хотіла подивитися… тут була куля,– почала виправдовуватися Ліна.

– Це тобі не музей щоб дивитися, – процідила крізь зуби тітка. – Негайно спускайся вниз.

Ліну не треба було просити двічі. Рада що вирвалася, вона прожогом кинулася в свою кімнату. Звідти дівчинка не виходила, аж доки тітка не покликала її на вечерю.

Всі наступні дні пройшли на диво спокійно. Тітка майже не показувалася, хоча дівчинка відчувала, що та весь час за нею стежить. До будинку з його дивами вона теж майже звикла, і вже не завжди звертала увагу на чиїсь кроки по коридору, якесь скрипіння за вікном, або шорохи на горищі. Кожного ранку, щойно Ліна спускалася у вітальню, на неї на столі вже чекав сніданок, а коли поверталася зі школи – обід. Дівчинку завжди дивувало що обід щоразу був свіжим та гарячим, ніби от-от насипаний, навіть коли вона запізнювалася або приходила раніше. І як тільки тітка знала коли Ліна має прийти? Та все ж щоранку коли дівчинка виходила за ворота, вона відчувала величезне полегшення від того, що і будинок і тітка залишалися позаду.

Шкільні дні бігли швидко. Ліна звикла до нових однокласників, лише з Олегом дружба ніяк не ладилася. Він поводив себе якось дивно: майже не говорив з нею, на запитання відповідав лише так або ні, але весь час не зводив з неї очей. Час від часу Ліна зустрічалася з ним поглядами. Тоді він одразу червонів і опускав очі.

Весь тиждень був доволі теплий. На дворі розгулялося бабине літо. Вечори теж радували останнім літнім теплом та свіжістю. В такі вечори не хотілося сидіти в кімнаті. Тому Ліна облаштувала собі невеликий куточок перед будинком, де й просиджувала всі вечори. Вона взяла покривало і зав'язала його між двох яблунь, що виросли поруч одна біля одної. Так вийшло крісло-гамак. Там Ліна гойдалася читаючи книгу або дивлячись фільм.

Одного вечора вона так само гойдалася в своєму кріслі аж до пізньої ночі. Все було ніби як завжди, але щось у Ліни в середині підказувало, що ця ніч якась незвичайна. На небі почали з’являтися перші зорі, та дівчинка не поспішала в дім. Вона лежала в гамаку і розмірковувала над тим, що ж такого особливого було в цьому вечорі. І лише коли зовсім стемніло, дівчинка повернулася у свою кімнату. Вона взяла телефон і почала перевіряти свої повідомлення. Було лише одне – від Аліси.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍