Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

Потім були інші уроки, вже з іншими вчителями. Ліна ледве встигала запам’ятовувати де знаходяться кабінети – математики, англійської мови, історії. Декілька разів за день вона губилася і знаходила потрібний кабінет лише після того, як дзвенів дзвінок. В кінці дня вона була зовсім виснаженою. Щойно закінчився останній урок, учнів ніби вітром здуло. Ліна вийшла з класу майже останньою. В рюкзаку задзвонив телефон. Це була мама.

– Як твій перший день у школі? – запитала вона бадьорим голосом.

– Нормально, – відповіла Ліна.

– А що з настроєм? Ти якась невесела.

– Ні, все добре.

– З кимось вже потоваришувала?

– Ще ні. А ти вже прилетіла?

– Так, ще вчора. Скоро вишлю тобі фотографії.

– Я теж хочу до тебе.

– Приїдеш на різдвяні канікули.

– Мам, а правда, що тітка трохи ненормальна?

В слухавку почувся тихенький сміх.

– Звісно ж ні! Але вона дуже незвичайна людина. Я думаю з часом вона тобі навіть сподобається.

– Але ти давно її не бачила. Ти не знаєш яка вона зараз.

– Я впевнена, що добре її знаю. Не хвилюйся, цей рік пробіжить так швидко, що ти не встигнеш його й помітити. Мені вже час бігти. Ще зізвонимося.

– Добре. Бувай.

Ліна поклала телефон у кишеню і попрямувала до автобусної зупинки. Біля школи стояв справжній гамір. Уроки закінчилися і діти розбігалися по своїх домівках. Раптом Ліна побачила Олега. Він йшов попереду не поспішаючи з рюкзаком перекинутим через одне плече. Ліна поспішила його наздогнати.

– Я теж люблю читати про магію. Можна подивитись твою книгу? – запитала вона.

– Ні, – буркнув Олег і пришвидшив крок, щоб відірватися від Ліни.

Ліна не стала його наздоганяти, навпаки після такої відповіді їй більше не хотілося нічого запитувати. Дівчинка повільно пішла вперед, понуривши голову і розмірковувала над тим, яким жахливим є це місце і ця школа і її тітка. А на додачу вона ще й не встигла на свій автобус. Двері зачинилися прямо в ту секунду як вона підійшла на зупинку і автобус поїхав. У вікні вона лише встигла помітити той самий погляд Олега.

“Оце він мабуть зловтішається” - подумала Ліна.

Вона сіла на лавку і почала чекати наступний транспорт. Раптом її накрила чиясь тінь. Ліна обережно підняла очі. Це був хлопець – один з її однокласників.

– Чекаєш автобус? – запитав він Ліну.

– Так, – буркнула вона, бо настрою вже не було.

– А мені на іншу зупинку треба, я просто прийшов з тобою поговорити, все одно автобус ще пів години чекати, – сказав хлопець, вмощуючись біля Ліни, – він рідко ходить. А тоді ще майже годину їхати.

Він говорив спокійно і в нього був приємний голос, тож Ліна трохи повеселіла.

– Ти так далеко живеш? – запитала вона.

– За містом. Там є маленьке село. Я там з батьками живу.

– І їздиш в школу аж сюди?

– Так. Поряд з нами більше ніяких шкіл немає. До речі мене звати Лоло, – додав хлопчик.

– Яке дивне ім’я! – вирвалося у Ліни.

Але Лоло і не думав ображатися, навпаки, на його обличчі з’явилася ще більша посмішка.

– Взагалі-то мене назвали Ладомир, – сказав він, – але це звучало б ще дивніше і довго вимовляється, тому всі називають мене Лоло.

– Мої батьки будуть раді коли дізнаються, що ти навчаєшся зі мною в одному класі, – продовжував він.

– Це чому ж? – здивувалася Ліна.

– Мої батьки дуже добре знайомі з твоєю тіткою. Але вже дуже давно вона не заходила до нас у гості. Може ви тепер якось разом до нас зайдете.

Ліна здивовано подивилася на Лоло. Вона не розуміла чи він серйозно чи жартує. Її тітку всі бояться, чому б це хтось запрошував її в гості.

– Можливо, – ледь чутно сказала дівчинка.

– Ну я пішов, – сказав він встаючи, – передавай тітці привіт.

Вони попрощалися і Лоло пішов. Нарешті під’їхав потрібний автобус і Ліна з полегшенням побігла до нього, радіючи, що скоро буде вдома і ніхто її більше не запитуватиме про тітку.