Містер Фас - Його святість Кафі, Містер Фас

- Що ніколи голого чоловічого тіла не бачив? – на столик поставив сережки – Оо яке блаженство…

- Міг раніше це зробити.

- Я кажу «недавно встав». Ще й після майже добового сну відчував себе як п’яний, хоча я ніколи не був п’яний.

- Святоша. – буркнув. На моє бурчання Кафі лише понурився розслаблений у ванну. – Ти коли плануєш покинути місто?

- Десь через місяць, хочу ще обдивитись це місто.

- Не забуть мене попередити.  – мій погляд припав до неба прикритого карамельно-білими хмарами.

- Угу. – пауза, - Так що сталось? – полегшено про стогнав, наче робітник шахти після зміни.

- Нічого не сталось, я вже казав. Тим більше я ж лише на 1-3 роки з тобою. Що шкода комах що будуть ночами мене кусати?

- Ну як нічого то нічого. – знизав плечами. – Але думаю, ми не в двох будемо подорожувати.

- Є ще хтось? Хоча навіщо я питаю, із святим багато хто напевно хоче піти.  – егоїстична думка викликала злість, нехай ми будемо лише у двох.

- Чому ти опустив голову?

- Просто. – Насправді мою душу терзало багато що. Чи це той Кафі якого я знаю? Чи не відчуває гніву від того що його Дені його кинув? Чи дозволить мені…

- Всі думають що я щось бачу, хоча я кажу просто те що відчуваю. – пройшовся пальцем по краю ванни. – вони думають що я бачу їхнє майбутнє, хоча це  не так.

- А що тоді? – запитав байдуже. Як не старався  та не вийшло стримати тремтіння в голосі.

- Вони хочуть вірити що майбутнє написано, хороше майбутнє  хоча це не так… мої дивні речення і дії це лише те в що хоче і має почути певна людина. Це важко об’яснити. Я не святий, святих не існує, просто вони не помічають того що я. Я прожив сотні життів які не пам’ятаю, які я згадаю після смерті.

- В якому сенсі багато життів.

- В прямому, а можливо переносному. Не знаю… неважливо пам’ятаю я їх чи ні. Головне що вони мені принесли.

- Переродження це безглуздя. – Який сенс у безглуздому народжені заново, не знаючи свого минулого і постійно страждаючи? Боги надто жорстокі, якщо це так.

- Той світ набагато прекрасніший. Його неможливо описати, чи осягнути. Така кількість прекрасного  водночас простого просто зірве твій дах… Гаразд, досить про це, все одно не зможу це описати. Ніхто не зможе.

- Тепер від тебе відчуває цей… давно знайомий… спокій і безпека. – заплющив очі, мені стало незвично затишно. – Так люблю це У тобі.

        Кафі усміхнувся, Мої очі цього не бачив але певен що він усміхнувся тією теплою посмішкою.

        Доволі  довгий час ми мовчали, не через те що немає що сказати а через насолоду цього відчуття. Думаю він мовчав щоб дати мені це.

- Знаєш колись месія Лілі сказала « коли цілі міста вкриються сажею, річки і земля стане червоною від крові, дорога буде вкрита трупами. Люди пізнають справжню красу світу. Тоді вони досягнуть зірок.» - Кафі став з ванни, по худому тіло потекла вода.

- Щось не віриться, що в такій обстановці можна пізнати красу. Це якесь покарання.

- Зовсім ні,  сам дізнаєшся, можливо, можливо знаєш. – надів на себе халат. Сів поруч. – Навіть знаю коли ти це побачиш. – засміявся.

- Ну і коли?

- В нашій подорожі. Ще дружину знайдеш.

- Вона у мене є.  – відвернувся.

 Кафі витягнув голову щоб подивитись мені в очі.

- Ти б хотів щоб вона була щаслива після твоєї смерті?

Я нічого не відповів, а він продовжив:

- Можливо ти ні, а вона хоче. Думаєш їй приємно споглядати твій відчай.

- Досить. – тихо попросив. – Я тобі нічого не казав а ти знову! Якщо це не казав значіть, ти не повинен це знати. – стиснув пальці, раптовий імпульс полонив мене, мені стало жарко.

- Я не кажу що ти хочеш, я кажу що хоче вона.

        Кафі  декілька хвилин не зводив з мене світлі карі очі, він був абсолютно спокійний, розуміння мого нерозуміння читалося у його очах, лиці. Потер мене по плечах, ліг мені на коліна заплющив очі. деяку мить моє тіло та розум просто завмерли не знаючи що робити, злість зникла натомість з’явився  сором що заставив мене почервоніти, сором змінився на сум, мені хотілось поплакати та я стримав себе.

 - Тепер ти не смердюча… - погладив голову.

- Можеш тут залишитись на ніч.

 Він завжди такий був, наче маленька дитина коли є якісь проблеми чи болючі теми. Це часто злить, але зразу заспокоює і стає якось затишно, безпечно поруч із ним, забуваються усі біди навколо, вони стають маленькими наче мураха, та навіть менші за мураху!

 В перший рік нашої подорожі, відколи ми покинули наше селище яке і селищем важко назвати. Кафі побили якісь чоловіки в проміжному містечку, я тоді пішов до місцевого рибалки щоб купити рибу, це десь за десять хвилин від місця де ми зупинились. Коли повернувся Кафі був весь у крові,  дивом кістки лишились цілими. побачив його з далеку стоячого в крові але з усмішкою яка так і говорила «все чудово, вони просто не розуміють біль інших», коли я під біг кинувши рибу він пожартував що риба відпливе, якщо її не зловлю.

 Дякою жінці яка нас приняла за малу плату, змогла вилікувати його синці та рани.

Він навіть не розказав скільки їх було, і що конкретно вони робили, щоб я не зробив їм боляче.

- Дурак.- вже сплячому другу. Одна сльозинка вже хотіла впасти йому на лице, її швидко витер рукою. – Мені що тепер так всю ніч сидіти? – не хочеться його милу мармизу тривожити подумав,

Зранку  прокинувся від шуму за дверима, схоже що наша принцеса Віолета сварилась із служанками, бо її не пускали до нас.

        Чому так рано? У мене не ті манери і статус що її бачити. Не так гляну, не так одягнений…

 Прокинувся на ліжку із болем в спині. Одним оком побачив Кафі на дивані. Спершу не зрозумів як опинився у ліжку, але потім зрозумів що скоріш за все Кафі мене сюди переніс, хоча я важу більше за нього і навіть трохи вищий.

- Ось Д… грижу хоче. – Ну хто так робить? Йому плювати на своє здоров’я. ще й принцеса… Може вона пройде повз?