Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

та високий зростом, з округлим лицем та повновидними вустами, він приваблював жіночі погляди, був приємним у спілкуванні, й навіть маман подобався надзвичайно. Не вгавала вона повторювати, що Лізі геть поталанило, що трапився їм на шляху такий красень, та ще й заможності немалої. Для Лізи він не був огидним, ні… просто не вабило її до нього, байдужою полишалася вона, коли бачила його, коли погляд його сірих очей зупинявся на ній і в них спалахувало якесь світло. Не завмирало серце її солодко при його появі, не починало воно збиватися схвильовано, коли вуста пана Романа торкалися її ручки, а красива голова з трішки хвилястим русявим волоссям схилялася до неї. Незважаючи на його поводження, на погляди його чаруючі та палкі, Ліза не мала в собі захоплення цим чоловіком, не відчувала до нього геть нічого, окрім слабкої симпатії, але мовчала про свої почуття, мовчала про то, що не хоче прожити з цією людиною своє життя.

Але ж маман… Натхненна його зацікавленням Лізою та чутками про приголомшливі статки, вона з силою бійцівського собаки вп’ялася в того пана Романа, й ніщо — ні обережні благання самої Лізи, ні сльози її, котрі вона дозволяла собі, з якоюсь відчайною сміливістю благаючи маман не псувати її життя, — ніщо не було спроможним відвадити її від цього впертого наміру зробити зі старшої доньки мадам Кажановську. Вона вже скільки омріяла той жаданий дань, коли вони нарешті зможуть покинути цю бідняцьку хатину, перейдуть до Лубен, де Кажановські мали декілька будинків, не рахуючи величного маєтку на березі річки Сули, й забудуть про цей жахливий час, коли потрібно рахувати чи не кожен шматень хліба й думати про посилки Василю… й заживуть, як спокійно та щасливо вони заживуть… Ліза бачила радість на чарівному, юному личку Мері, сльози надії в очах старої бабусі й змовчувала. А так хотілося крикнути й запитатися — хто думає про неї, як буде жити вона, примушена до шлюбу з людиною, котра була для неї геть байдужою, що не заживе вона спокійно та щасливо… Але сказати рішуче та остаточне своє «ні» в неї не вистачало сміливості.

Втішала себе тим, що й не потрібно вже для неї кохання, менше муки буде й не болітиме серце її в шлюбі, коли трапиться якийсь негаразд, так сильно, як боліло воно після зрадницької втечі Назара.

Назара…

Солодким болем ще продовжувало відгукуватися в ній і серці її його ім’я, те ім’я, котре колись було належним такій близькій людині, а сьогодні… Вона розуміла, що всі ті його слова про кохання, котрі він нашіптував їй у садку батьківського дому, — вони були оманою. Солодкою, звабливою оманою, котра медяною отрутою заполонила її молоде та довірливе серце, серце, котре так відчайно бажало кохання — почуття того дивного та загадкового. Як вірила вона в кохання Назара, а воно виявилося лиш брехливою, лицемірною жагою до багатого посагу, котрий батько тоді був спроможний дати за старшою донькою. Бо коли б кохав він, то не втік би боягузливо, щойно вони опинилися в борговій ямі, для справді закоханого то не зробилося б перешкодою, бідність коханню б не завадила…

— Елізо, — пролунав за спиною крик маман, і Ліза здригнулася, а лице Назара, що так чітко вималювалося перед її очима, відразу ж і зникло, мов перестрашившись пронизливого голосу. — Ти там, бува, не поснула?

Ліза повільно обернулася.

— Ні, маман, я не сплю.

Баронеса спохмурніла.

— Щось у тебе занадто нещасний вигляд. Ну ж бо, моя люба, у нареченої, котра чекає свого коханого, не має бути такого вигляду, а то Роман Якович ще вирішить, що ти його не кохаєш.

Ліза втомлено поглянула на маман.

— Я й справді його не кохаю.

— Дурня, Елізо… Нареченого треба кохати.

В зелених очах Лізи промайнула тінь.

— Кажановський мені не наречений!

— Поки що, люба, поки що, — самовпевнено заперечила маман, позиркнувши на двері, у котрі з хвилину на хвилину мав постукатися пан Кажановський. — А хто каламутить твоє серце й не дає полюбити Романа Яковича, то я відаю. Все той Раєвський, нехай йому трясця та важко гикнеться. Але можеш покинути на нього останню надію — кажуть, що він присватується до тієї довгоносої жидівочки — Томочки Ліберман, та й я бачила, як вони провадили моціон біля нашого старого дому, ми ж сусідами були…

Ліза пополотніла.

— Маман, я благаю вас…

Вона хотіла втекти від маман, заховатися від слів тих пекучих, жорстоких та безжальних, котрі поїдом їли серце, витинали саму душу, але на встигла. В старі двері, укриті облущеною, негарною коричневою фарбою, несподівано й гучно постукалися.

— Кажановський, — тихо прошепотіла маман і грізно хитнула головою Парасі, котра зачаїлася в кутку.

Та миттєво веселим лошам гайнула через кімнату й примудрилася по дорозі зачепити невеличкий столик і розгепати вазу. Маман розлючено зашипіла березневою кішкою, але на диво змовчала. А за мить, забачивши високу постать Кажановського, уся так і розквітнула в приязній посмішці, простягнувши до гостя свої пухкі, білі ручки випещеної пані, котрою вона й була.

— Романе Яковичу, голубчику, а я тільки-но говорила Елізі, що ви щось сьогодні запізнюєтеся…

Кажановський тицьнув насупленій Парасці пакунок, перехоплений рожевою шовковою стрічкою, й, схиливши свою русяву голову, узяв простягнуту ручку маман і поцілував повітря над нею.

— Моя провина, люба Олено Назарівно, але ж я був запрошений на чай, тому й затримався, вирішивши прикупити дечого солоденького до чаю.

Баронеса погрозила йому пальчиком.

— Підлиза, знаєте ви, як мені догодити. — Вона важко зітхнула. — Ах, як я пригадаю своє колишнє життя, свого незрівнянного кухаря Жака! Яку смакоту він умів виробляти своїми пухкими руцями, аж зараз солодко на язиці, а я ж, така вже грішна душенька, солодке полюбляю більш від життя.

Кажановський усміхнувся.

— Я це запам’ятав.

Він випрямився, і його уважні сірі, з незрозумілим виразом очі відразу ж охопили поглядом застиглу струнку постать Лізи, якій усе чулися слова маман про Назара та Томочку Левченкову. Очі Кажановського сяйнули, і за мить холодну руку Лізи обпекли його гарячі вуста, що не поцілували лиш поштиво повітря, а торкнулися шкіри.

— Єлизавето Павлівно, — оксамитовим голосом промовив він, і Ліза відчула, як приємно від нього пахнеться. Їй, котра вдосталь накуштувалася запахів цього будинку, де завжди тхнуло біднотою та незмінною тушкованою капустою на згірклій олії, запах Кажановського завжди нагадував про минуле життя, те,