Андрій Якович Чайковський - За сестрою, Андрій Якович Чайковський

з товаришiв не запам'ятав, щоб Непорадний не втрапив. I славний був у нього аркан: увесь шовковий, тонкий i дуже мiцний. На аркан ловили козаки ворога, коней, а коли траплялося, то й дику козу, сугака. Непорадний аж усмiхнувся, беручи свiй струмент у руку. Затягнув петлю, вiдтак поскладав увесь аркан. Один кiнець держав цупко в лiвiй руцi, а в праву узяв петлю iз складками мотуза… Приладившися отак i криючись поза могилу, вiн стежив, що татарин робитиме.

Татарин пiдкрадався до обозу, як кiт. Вiн, ще як сидiв на конi, бачив, що козаки спали як мертвi, що сонце пекло їм голови, i знав добре, що чоловiк, сплячи на сонцi, має важкий сон, наче б зачадiв… Такий не легко прокинеться.

Йому майнуло в головi зайти сюди й вирiзати всiх, як баранiв, заки хто видасть iз себе голос.

Те, що вiн думав, можна було змiркувати з того, що вiн тепер робив.

Татарин, високий i плечистий хлоп, засукав рукави своєї свитки, поправив шапку й витягнув iз-за пояса довгого ножа. Нiж заблищав на сонцi, як срiбло. Татарин поправив ще щось на собi й узяв ножа в зуби…

Цю хвилину використав Непорадний. Повернувся до татарина боком, розставив широко ноги i махнув правою рукою.

Аркан фуркнув у повiтрi, став блискавкою розвиватися i впав на голову татарина в хвилину… коли вiн брав ножа в руку.

Петля вхопила його впоперек.

Коли перша труднiсть з арканом у тому, щоб потрапити петлею як слiд, то ще бiльша тягнути аркан так, щоб петля засилилася, а пiйманий, не мав часу розмотатися. Легше це зробити, коли пiйманий на бiгу; тодi вiн сам засиляється. А тут татарин стояв на мiсцi й треба було його засилити.

В Непорадного бiгали руки, як у ткача. Вiн великими куснями стягав аркан до себе, а вiдтак, сiпнув з усiєї сили, й татарин упав горiлиць на землю…

Миттю прискочив до нього Непорадний i вхопив лiвою рукою за горло.

Настала скажена боротьба. Татарин, пiйманий в петлю, випустив з руки ножа. Вiн став пручатися й звiльнився настiльки, що мав свобiднi руки. Непорадний змiркував, що татарин дужчий вiд нього… Гукнути б на товаришiв, щоб помогли? Знову б його прозвали та ще й насмiялиси. Нi! Мусить собi сам помогти. Скрутив татарина з усiєї сили. Обом зайшли кров'ю очi. Важко дихали один на одного, а жили на руках понабiгали, як мотузки.

Татарин придавив Непорадному руку костистим пiдборiддям до грудей так сильно, що йому аж заболiло. Хотiв її звiльнити, та не мiг. В цю хвилину вихопив татарин у Непорадного з-за пояса гострий нiж, а Непорадний вирвав руку з-пiд татаринової бороди i вхопив його за руку, в якiй цей держав ножа. Ще хвилина, i Непорадний зацiлив з усiєї сили татарина кулаком меживiч.

З носа жбухнула кров. Татарин втратив пам'ять, а тодi заки отямився, вже був зв'язаний. Непорадний устав з землi i так важко дихав, що йому аж дух захоплювало.

– Гей, козаки! Уставайте, – кричав захриплим голосом, – маємо гостя.

Козаки посхапувалися з трави. Кожний був заспаний i не мiг зараз очуняти. Ярке сонце освiтлювало їх. Протирали очi, та й лягали знову. Другi, повстававши, ходили один поза одного, як соннi.

– Та що ви? Попились, чи що? Кажу: татарина пiймав.

Найскорше отямився дiд Панас. Вiн перший прийшов до Непорадного.

– Гей, дiти, очуняйте, – гукав дiд. – Воно не жарти. Один татарин вже тут, а за хвилину може їх бути бiльше.

Непорадний поспiшив до татарського коня, бо то була його воєнна добича. Козаки стали сходитися. Татарин пручався з усiєї сили.

– Хiба в нас ножа немає? – гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви. – Чого з ним воловодитись?

– А не сором тобi пов'язаного рiзати? – каже дiд Панас. – Живий все бiльшу цiну має, як мертвий, не руш його!

Козак вiдiйшов, сплюнувши. Дiд Панас наблизився до татарина, якому кров текла з носа й заливала уста.

– Як би воно помогти, щоб не околiв, – каже повагом Трiска, – його язик може нам придатися. Принесiть, хлопцi, води, а ти, дiду, роби, що знаєш, щоб татарин був живий.

Принесли води. Дiд присiв до татарина й обмивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи i заскреготав зубами.

Дiд Панас знав татарську мову й каже:

– Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартiв. Не те, щоб тебе вбили, та ще мучитимуть поперед.

Татарин знову став злитися i страшно проклинати.

– Що вiн каже? – питали козаки.

– То ж то й бiда, що нiчого не каже… Ти менi кажи зараз, кiлько вас було цеї ночi у Спасiвцi i де тепер твiй кiш буває?..

Татарин нi слова, лише вiдвернув голову набiк…

– Ану, що промовить, коли гарненько попросимо! – говорив один козак, наближаючися з розпаленим залiзом: – Я заздалегiдь приладив. Трохи припечемо п'яти, так скаже, усе виспiває. Подержiть, хлопцi, ноги.

Козаки пiдняли татариновi ногу вгору…

– Не дай пекти ноги, – каже татарин до дiда, – я все скажу.

– Лишiть його, хлопцi! – каже дiд: – Ну, говори, а не дуже бреши!..

– Ми були цеї ночi в Спасiвцi. В нашому загонi було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського Девлет-гiрея[1]. Ми пiшли на Україну на свою руку грабувати й брати ясир. Що сталось iз Спасiвкою, чи багато взяли бранцiв, я не знаю, бо я стояв за частоколом на сторожi, а вiдтак пiгнав за якимсь хлопцем.

– Чи варто було за хлопцем ганяти?

– Так казав ватажок, значить, нiхто не смiв втекти… Ми знали про Спасiвку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарi. На це село ми давно ладились. Де тепер наш кiш, я не знаю… Мабуть, додому вертається.

Трiска прислухувався тiй мовi, бо розумiв її.

– Багато вас перебили в Спасiвцi? – питає.

– Не знаю. Я в Спасiвцi не був, а за частоколом сторожив.

Трiска мотав усе на вус i пiдсмiхався, бо вже мав у головi готовий план, що йому робити: треба до татар зблизитися, а нiччю на їх кiш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабiжжю та з ясиром iдеться поволi…

– Аллах! Аллах! Аллах! – заревiло з усiх бокiв, аж луна степом пiшла…

Козаки усi розскочились