Андрій Якович Чайковський - За сестрою, Андрій Якович Чайковський

– Чому йому танцювати забаглось? У животi бурмоче, наче б гримiло, цiлу нiч не спав, а вiн танцював би…

– А хiба ж ти його не знаєш? В нього така вдача, що й в могилi танцюватиме. Раз були ми в походi… його поставили на сторожi. Усi були втомленi, кожен був радий, що прилiг у травi, а вiн не видержав та й пiдсвистуючи, пiшов навприсядки…

– А з ворогом теж любить потанцювати, бравий козак.

– Та й хропiти вмiє не абияк…

– Ану, Петре, скажи що-небудь… Твiй язик не любить дармувати…

– Не можу, братчики…

– А то чому?

– Кашу їм…

– Хiба ж не можна їсти й говорити?

– Можна, та, не при кашi. Кашi шкода…

– А хiба ж воно як?

– Ов недотепний! Сказано: мовчи язичку, їстимеш кашу… Значить: балакатимеш, кашу вiдберуть…

Всi засмiялися…

– Не бiйся, не вiдберуть… Ось ти що-небудь збреши та душу розведи, а ми усi подбаємо, щоб тобi каша лишилася…

– А знаєте, братчики мої любесенькi, вiд чого каша гаряча?..

– Вiд чого?

– Егеж!

Нiхто не вiдповiдав. Кожен задумався, яку дати б вiдповiдь, аби й дотепно й не по-дурному… Воно щось у тiм є, коли Петро таке загадав. То дуже хитра голова…

– Нiхто не знає?..

– Та вiд цього, що при вогнi варилася…

– Овва! Хiба ж ми цього не знали… то не жадна штука…

– А чого ж не сказали, як знали?..

– Воно, братчики, так: я тобi покажу коня та питаю: це кiнь, правда, а чому вiн кiнь?

– А може бути й кобила…

– Може, але воно тому кiнь, бо має чотири ноги, хвiст, гриву, вуха й можна на ньому сiдати…

– Ти щось нинi недотепний. Тобi спати хочеться…

В тiй хвилинi Павлусь прокинувся i сiв на лежанцi.

Того лише ждав Петро Судак, який щойно балакав про коня.

Вiн пiдiйшов до хлопця.

– Ти, хлопче, iз Спасiвки? Чи знаєш ти Судакiв у Спасiвцi?..

– Як не знати? Це мiй рiд… Я Павло Судак…

– Братiку мiй рiдний, – заговорив Петро i кинувся хлопця обiймати: – Ти й не пiзнав мене, я ж Петро…

Павлусь дуже зрадiв…

– Скажи, Павлусю, чи живi батько-мати, сестра Ганя вже мабуть велика буде… та й вирiс ти не абияк… А що дiдусь Андрiй?

– Батька й сестру в ясир взяли, дiдуся й маму вбили на моїх очах…

Петровi показалася сльоза в очах, вiн її обтер, щоб нiхто не бачив… та перехрестився…

– Як же ти втiк? Розкажи…

Павлусь розплакався. Козаки обступили їх, i вiн почав розповiдати всi свої пригоди…

– От чого Петро сумний був, як сова вполудне, – говорили козаки…

– Тепер, панове товаришi, нам би подумати ось що, – говорив Трiска. – Татарва недалеко, вона тепер вертається з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерiзати, а добичу вiдбити?

– Воно б гаразд було, – обзивається хтось iз гурту. – Тепер татарин, як спутаний кiнь або свиня, що добре наїсться. Вiн неворухливий. А воно пiшла б слава, що ми вiдбили християнськi душi з ясиру…

– Дайте й менi старому слово сказати! – говорив дiд Панас. – А вiдтак, коли моя мова вам не до ладу, то вже робiть, як знаєте…

– Говори, дiду, говори! – гукали.

– Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злiтити на татарву та вiдбити добичу. Та ось воно говориться: не скачи в воду, як не знаєш броду… Ми не знаємо, скiльки поганцiв є. Я гадаю, що їх буде бiльше, як нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасiвку. Там були славнi лицарi, сiчовики, а було їх багато. Ну, коли б ми так напали на Спасiвку, то як нас є 51, ледве чи вийшов би один живий.

– Правда твоя, дiду, правда…

– Це би все гаразд розповiдати, а тодi, як можна, так помагай Боже! Коли ж покажеться, що нi, так годi починати, бо було б нерозумно йти так на зарiз, як з цього нiчого путнього не вийшло б… Вам би насамперед розвiдати…

– Пiшлiмо кiлькох… Добре, гарно!

– А друге дiло таке: нашi конi хай спочинуть. Цiлу нiч їхали, знемоглись, вiдпочити треба бодай до полудня. Татарин, навантажений добичею, лiзе, як рак. Його не штука здогонити, хоч би й завтра, не втече!

– Отак i зробимо! – гукали козаки. – Спочинемо, а вiдтак побачимо…

Всi пристали на те, що говорив дiд. Вони напоїли коней i полягали в траву, декому по пояс…

За той час дiд Панас перев'язав як слiд рану Павлусевi й лiг бiля нього. Павлуся нагодували кашею, i вiн заснув знову…

Один Непорадний лишився на сторожi. Поклався на могилi з рушницею й закурив люльку…

Сонце пiдходило вище й почало припiкати. На небi не було нi хмаринки, а тi, що зрання пiдносилися з нiчної роси, позабирав вiтрець i понiс далеко.

III

Навкруги царювала тишина. Здавалося, що тепер вiд променiв сонця степова трава з собою розмовляє, бо щось увесь час в нiй бринiло, як це буває в лiтню спеку.

Непорадний, звернений головою в сторону Спасiвки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далi побачив татарина на конi. Татарин їхав поволi та все розглядався за слiдами, куди рано переїжджав Павлусь. Вiд того часу потоптана трава попiдносилася, роси не стало i слiд позатирався. Тому татарин так помалу проїхав ту просторiнь, яку Павлусь минув ще рано.

Непорадний скрився в траву, аби його не видко було, й пильно зорив за татарином. Коли цей наблизився до могили, Непорадний держав уже напоготовi рушницю…

Татарин приїхав аж над саму рiчку i злiз з коня…

«Тепер пора», подумав Непорадний i почав прицiлюватися… Татарин прив'язав коня до куща, а сам пiшов убрiд на цей бiк…

Але Непорадний вiдразу поклав рушницю бiля себе й почав мерщiй зсуватися з могили вниз…

«Дурень я, тай годi!» – думав, наближаючись поза могилу до свого леговища. «Чи то штука на таку вiддаль татарина вбити та й товаришiв розбудити? Я його живого пiймаю».

Вiн вмить вiдв'язав вiд сiдла свiй аркан i скочив за могилу так, що татарин його не помiтив.

Непорадний був мистець орудувати арканом. У цьому була сильна його сторона. Нiхто