Андрій Якович Чайковський - За сестрою, Андрій Якович Чайковський

спав, татарва рiзала народ хрещений. Боже, Боже! Як воно буває на свiтi; одному добре, весело, а iншому бiда та смерть… Тепер нагадав Непорадний про Павлусевого коня. Кiнь стояв бiля вороного i хрупав траву. Непорадний прийняв його i здiйняв сiдло.

Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке.

Вiн став його обмацувати та й усмiхнувся…

«Далебi червiнцi!.. о! i таляри… ну дав Бог сиротi долю… доброго коня собi вибрав… Ото поганець награбував, а як поховав штудерно… я бачу, що в татарiв вартнiше сiдло, нiж сам кiнь з татарином».

Занiс сiдло до своєї лежанки й поклав бiля Павлуся, що тепер спав, аж хропiв.

«Та щоб лиш татарин не схотiв доганяти його iз своїми побратимами, поки мої над'їдуть… Та нехай! Не дам себе отак нiзащо в кашi ззiсти…»

Знову нагадав кашу й подався туди…

Вороний знову зафоркав на тривогу. Кiнь Павлуся рванувся втiкати, та припона не пустила, i вiн став.

Непорадний заспокоївся, бо вороний обернувся головою на схiд сонця, значить не звiдси, де татарiв сподiватися.

Непорадний був уже на могилi з рушницею i побачив гурток козакiв, що звiдси над'їжджали.

– Пугу! пугу! – гукнули козаки, побачивши Семена. Семен не вiдгукнувся, щоб не збудити хлопця.

– Це ти, Семене? Чому не вiдгукнешся?..

Непорадний збiг iз могили й подався до них.

– Тихше, братiки, тихше! Дитину менi розбудите…

– Ого! А ти звiдкiля узяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?

– Та бо ви не глузуйте, я правду кажу. Сьогоднi раненько над'їхало до мене ранене хлоп'я iз Спасiвки. Вирвався з татарської петлi. Бiдне змучене, аж жаль дивитися. Небагато мiг i розвiдати, зараз i заснув…

– Зварив, братiку, їсти? – заговорило кiлька голосiв.

– Та трохи зварив, – каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козакiв: – Не сподiвався тiльки гостей… я ладив на п'ятьох, а вас, слава Богу, чи не п'ятдесят.

– Вгадав, отаманом будеш; далебi нас п'ятдесят. Стрiнули по дорозi ватагу Трiски Остапа, знаєш? Так злучилися…

– Як не знати? А де ж вiн?

– Здоров, Семене! – обзивається Трiска, злiзаючи з коня. – Ну, не турбуйся, решту доваримо самi та й нагодуємося…

– Хiба ж ви цiлу нiч їхали?

– Авжеж. Вiд вечора дотепер.

Козаки оглянулися на сонце. Воно ж уже пiдiйшло високо й озолотило своїми промiннями степ… Вiд того стала роса парувати й пiдходити вгору…

Козаки розсiдлували та припинали коней, вiдпинали казанки, збирали паливо й заходились коло варення кашi. Поклали на двох росохатих колисках списи й повiшали на нiм казани…

Вогонь розгорiвся з усiєї сили…

Тепер стали козаки пiдходити тихо до Павлуся i придивлятися до нього. Мiж тими козаками був старий сiчовий дiд Панас.

Йому було 80 лiт. Хоч час було йому спочити у якомусь зимовику, вiн «не давався старостi» i волочився з козаками, граючи на бандурi та розвеселяючи їх грою i спiвом. Приставав вiд одної ватаги до другої i всюди його приймали. Правда, що не годен був шаблею гаразд вимахувати, зате стрiляв з рушницi так, що птицi на лету не хибив. До того вiн знав лiкувати рани зiллям i через те радо його приймали до гурту. Його знала вся Україна як характерника, цебто, такого, що його куля не береться.

Бо й справдi! Дiд Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у не однiй бiдi, а нiколи жадна куля, нi шабля його не дряпнула. Мимо своєї старости вiн голив чисто лоб й бороду та заплiтав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мiтлами звисав аж на груди…

– Чи ти йому промив рану? – питає дiд Панас Семена.

– Промив водою i приложив листкiв.

– Це пусте. Рану промивай горiлкою, бо вода нечиста. Та ми побачимо, як прокинеться…

– То, кажеш, Спасiвка в попелi? – питає один козак.

– Либонь, що так: я бачив сьогоднi на свiтаннi велику пожежу з цього боку. Хлоп'я говорило, що Спасiвку спалили татари; решти не допитався, бо хлопець заснув…

Козак зажурився i похнюпив голову…

– Ну, а ти чого?

– Е, не питай! Я ж i сам iз Спасiвки… там батька-матiр залишив…

– Семене! А як хлоп'я називається?

– Не вспiв запитати.

Козак присiв бiля Павлуся i став йому пильно приглядатися.

– Стiй, козаче! Так не можна, – каже дiд Панас. – Наврочиш хлопця… Ось йому сонце в лице свiтить, йому холодку треба.

Дiд Панас принiс два колики, застромив у землю i розвiсив на них свитину, щоб заслонити голову сплячої дитини…

– Чи в вас, дiду, були свої дiти?

– Чого питаєш?

– А того, що ви заходитесь коло нього, як пестунка…

– Хiба ж це не наш брат, не козацька дитина? Хто знає, що з нього виросте? Тодi i спасибi скаже…

– Та я питаю вас, чи були в вас дiти?

– Хоч i були, так що? Тепер нема своїх, то хай i чужими попiклуюся…

– Що ви, люди добрi, таку нерозумну балачку завели? – обiзвався один: – Яке кому дiло розпитувати? Це не по-козацьки, не питай, а на вус мотай, чого тобi треба… Нам би краще ось танець завести, повеселитися; хто знає, яке буде завтра… Нуте, дiду! Замiсть дiтей лiкувати, вшквар щось, щоб аж жижки задрижали…

– Та я прошу вас, товаришi, не дуже вигукуйте, щоб хлопця не розбудити, – говорив вже сердито Непорадний.

– Який нам чорт до твого хлопця! Сховай собi його за пазуху або де-небудь… степ широкий…

Дiд Панас присiв оподалiк та й став пiдстроювати бандуру. Вiн затягнув козацьку стару думу. Козаки його обступили довкола й уважно слухали.

Той, що хотiв танцювати, був невдоволений з цього. Вiн переступав з ноги на ногу, чухав потилицю i спльовував крiзь зуби.

Але перебивати не смiв. А далi вiдiйшов на бiк i лiг у травi…

Дума була довга сама собою, та коли почав її дiд перетягати та переплiтати грою, вона вийшла ще довша.

Настала тишина. Гамiр замовк. Усе слухало.

Вiд монотонного спiву деякi стали дрiмати, не виспавшися вночi.

Дiд закiнчив, вдаривши це кiлька акордiв.

За той час i каша заварилася.

Порозбирали казани. Кожен виймав з-за халяви ложку i став голосно сьорбати, дмухаючи в кашу…

Дiд Панас був з себе радий. От чого вiн доказав своєю пiснею: заспокоїв козакiв, що вже починали сваритися…

А той козарлюга,