Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

нічого втрачать.

Мене ж Небесне право непохибне,

Ваш вільний вибір і заслуги власні

Керманичем поставили. Падіння,

З якого підіймаємось, міцніше

Утверджує сей Трон, що добровільно

Ним мені ви поступились. В Небесах

Безпечні привілеї можновладців

Породжували заздрощі в підлеглих.

Зате ніхто мені не заздрить тут.

Піднесений над іншими, я став

Ослоною для всіх од Громовержця,

Наражений на нескінченні кари

Більш од усіх. Де користи нема,

Там розбрату не буде. Привілеї

Вождів у Пеклі – тільки гірші муки.

Де та гординя, що за гіршим тужить?!

Згуртованість і віра в нас міцніші,

Ніж в Небесах, і наше Праве Діло

Тут постає законніше, ніж там,

В облуді лестощів. Тепер порадьте:

Одкритою війною чи відступством

Небесний Спадок станем одбирать?

Хто з вас бажає взяти слово – прошу».

Підвівся Молох. Грізний володар,

Із берлом у руці, наймогутніший

Та найзавзятіший в небесних битвах.

В поразці ще завзятіший – з одчаю;

Жадав зрівнятись силою з Предвічним,

А ні – не бути, згинути навіки.

Тому не знав він страху: Небо, Пекло

Чи гірше Пекла – байдуже. Він мовив:

«До хитрувань і підступів не вдатний,

Я – за війну одкриту. Хай хитрує,

Коли хто хоче, тільки не тепер.

Невже Вожді погрузнуть у крутійстві,

А тут мільйони Воїв, що стоять

Із зброєю напоготові, сядуть

І, склавши руки, ждатимуть? – покірні

Небесні втікачі в гидкій тюрмі,

Принижено залежні від Тирана,

Що через зволікання наше й досі

Чіпляється за Небеса? Ні! Встаньмо

В єдиному пориві непоборні

На штурм Його фортець, і наші муки

Жбурнім Мучителю в лице, як зброю!

Коли Він рикне громом, хай почує

У відповідь пекельний грім! Хай чорне

Пекельне полум’я погасить стріли

Всіх блискавиць його! Сірчаний сморід

Повиє трон Його! Не ми, а Він

Понавигадує сих мук. Сповна

Йому й повернем їх. Хоча здається,

З Безодні трудно штурмувати Небо —

Нехай вас не туманить забуття.

Згадайте, Небожителі: коли,

Розбивши наші ар’єргарди, Ворог

Насів на нас, втискаючи все глибше

У прірву, – скільки то тяжких зусиль

Було в падінні? Так зате легкий

Для нас природний лет увись. Вам страшно

Накликати на себе лють Врага

Сильнішого? Зазнати гірших кар?

А що є гірше, ніж безодня мук,

Блаженство втрачене, вогонь незгасний

Тортур, що до покори нагинають,

І вічна безнадія жертв Тирана?!

Скарати гірше – знищити упень.

Тоді чого боятися? Повстаньмо!

Нехай Він, скаженіючи од люті,

Оберне нас в Ніщо! Для нас це краще,

Аніж вічність мук. Коли ж незнищені

В Небесній нашій суті, все одно

Тут ми – ніщо. Зате переконались,

Що маєм силу потрясати Небо.

Тоді розхитуймо Його Престол!

Якщо нам не судилась перемога,

То з нами вічна невсипуща мста».

Замовк. І демонську Велику Раду

Обвів понурим поглядом. У ньому

Палали мста, жадоба небезпек

І розпач. Враз із другого кінця

Піднявся Беліал. Ласкавий, чемний,

Мов створений для доблести і чести,

Й принадний з вигляду. На Небесах

Вродливішого ангела не знали!

І попливли із уст його, мов манна,

Слова, що крили лжу і порожнечу,

Але, примхливо плетені, могли

Розумних і розважних полонить.

Він – ниций у думках, в ділах ледачий —

Бадьоро й влесливо почав: «Панове!

Як принциповий ворог Тиранії,

Я, безперечно, за війну одкриту,

Якби в її ідеї не чаїлась, —

Як всі ми тут почули, – суперечність.

Хто, сильний, довіряє збройній силі

І нас зове у бій, замість звитяги,

На мстиве самознищення, – даруйте:

Той дивно розуміє суть війни.

Небесні цитаделі повні варти

Озброєної, котра пильно стежить

І наслухає. їхні ж пластуни

У тьму пірнають на незримих крилах

І в Хаосі вистежують, щоб ми

До піднебесних мурів не дістались.

А дехто закликає нас в похід

На штурм фортець небесних… Що ж,

Припустим, збунтованого Пекла смерч

Форпости Божі позміта… А далі?

Великий Ворог наш не упаде.

Його сяйні вершини предковічні

Очистяться від виверження знизу

І засіяють знов, а ми погрузнем

У прірву розпачу ще нижче? Ні:

Нам радять дошкуляти так Йому,

Аби звитяжець всемогутній в гніві

Нестримнім обернув нас у Ніщо

І врятував од мук. Сумний рятунок!

Бо хто ж бажає втратити навіки

Буття своє розумне, хоч стражденне?

Дозволить, щоб думки, які витають

У Вічності, поглинув Безум – Хаос

Нествореної Ночі?! Сумніваюсь,

Щоб міг могутній Ворог дарувать нам

Це – може, й так – добро. Його премудрість

Навряд чи здатна й, певно, не захоче

Нас знищити. А ні – в нестямній люті

І нищенні Він був би нерозумний,

Бо сам собі поживу відібравши,

На кому мав би згонить вічний гнів?

В такому разі, де нам зупинитись?

Хто за війну, ті кажуть: вічність мук, —

Хоч що робили б ми, – нас не мине.

Подумаймо: де гірше? Де – ще гірше?

Чи нам погано на Великій Раді?

При Зброї, при Клейнодах? А згадайте,

Як блискавицями й громами гнані

Ми стрімголов котилися униз.

Тоді безодня сховком уявлялась,

А Пекло – прихистком. Коли лежали

У полум’янім Озері, прикуті, —

Тоді було ще гірш. Той грізний подих,

Що роздував круг нас пекельне горно,

Коли його ми потривожим вдруге, —

Обернеться вогненним Ураганом.

Червонорукі блискавиці вдарять,

Розколють Пекла твердь; відтіль каскади

Жахного полум’я із ревом ринуть

На наші голови в час нахвалянь

І розважань про доблесть та про славну

Війну. Непогамовний ураган

Підхопить нас і кине, мов скіпки,

На гострі скелі й кожного прохромить

Гостряк окремий в язиках вогню.

А ні – лавина полум’я змете нас