Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

встигає зважити свої кроки. Ідея-фікс генерала — Всесвітня федерація громадських гельсінських груп. Хтось підсунув йому «представника» Вірменської. Одного погляду на вірменського соратника достатньо, щоб зрозуміти: товариш Ваньку валяв, аби виїхати в доляровий рай. Рай долярів не роздає, тому за обіднім українським столом гельсинець ображено псьочить американо-европейський імперіялізм, мілітаризм (а радянські танки в цей час вже в Афганістані), і розповідає, як добре заробляв совєтським робітником. Григоренко чи то спить чи то хитрує, розуміючи, чому його ад’ютанти сердиті. І раптом генерал, у присутності якого навіть у Москві, навіть у дисидентській богемі, ніхто навіть одноповерхового сакрального слова не смів сказати, розплющує очі й посилає братнього соратника в покинутий рай — та ще й яким багатоповерховим солдатським софістикованим тропом!.. Вірменин перелякано зникає, ад’ютанти знеможені від реготу. Як кажуть вчені люди — катарсис. Карнавальний…

Чому карнавал історії? Тому що карнавал відбувається в особливий час, коли дія виходить, випадає з нормального, усталеного часу (перехід від літа до зими, чи зими до літа… всі інші ритуали переходу). Завдяки Жовтню не лише Україна, а вся Російська імперія випала з історії, але мала свою локальну історію в цій дірці. Тепер Україна (і всі інші комкраїни) повертається в загальнолюдську історію. Дисидентський рух — це початок цього повернення, тобто випадання, випадок з історії радянської неісторії. Випадок ставав особистістю, ми — нацією, сучасною. Знову згадується Григоренко. Його московські приятелі дивувалися «запеклости націоналізму» генерала й навіть висловлювали підозру, що старий хитрує, пристосовується до української діяспори. Українським рухом він зацікавився ще в першу мою зустріч з ним у Москві. Не хитрував, а повертався до себе, в християнство й українство. Не вмів хитрувати, взагалі дипломатом був кепським, прямолінійно-військовим. Скільки непотрібних палких дискусій спалахувало навколо нього, коли робив той чи інший дипломатичний ляп (хто їх не робив?). Дискусії ці забирали сили, нерви, час генерала. Та цікава характерна особливість цих промахів: навіть в них, особливо в них відчувалась глибинна політична мудрість Петра Григоровича. Ось як з його злощасною формулою: «В підпіллі можуть бути лише пацюки». Очевидно, ця формула образила багатьох ОУНівських підпільників. Генерал не врахував саме цього, не уточнив історичного часу й ситуації своєї формули. Його опоненти, в свою чергу, не врахували контексту висловлювання генерала. Бо своєю гострою тезою генерал лише підкреслив те нове, що з’явилося в СРСР, — самвидавський рух в добу, коли тоталітарний звір почав самознищуватись. Летальність вже сенільної хвороби комунізму була зумовлена тим, що радянська система тотальної дезінформації, дезінформації по вертикалі й горизонталі суспільства, не спроможна була увійти в сучасну добу інформаційної революції, що робило безнадійними усі спроби конкурувати з цивілізованим світом, навіть у тій сфері, де тоталітаризм має свої переваги — у воєнно-поліційній. Військовий кібернетик, Григоренко невипадково став одним з організаторів самвидавської правозахисної сітки. Почавши з наївно-легальних опозиційних виступів у рамках партії, пройшовши шлях так само наївного «ленінського» підпілля, генерал не лише увійшов в самвидавський рух молодшого покоління, а й активно розробляв практику, тактику й стратегію легалістичного (дайош права людини!) персоналістичного руху. По горизонталі цей рух був сукупністю осіб, особистостей, що шукали, творили, обмінювалися інформацією у всіх сферах суспільного життя, і тим самим руйнували піраміду тотальної брехні. ДБ не спроможне було знищити цю сітку інформації — для цього потрібно було повернутися до тотального терору Сталіна. На це новий клас не був уже спроможний, та й не хотів знову накладати своїми головами в нових чистках. Локалізовані репресії нищили окремі ланки самвидавської сіті, та вона поновлювалася і навіть стихійно удосконалювалась. Розгром підпільних груп, що виникли після ХХ-го з’їзду, показав, що щури ДБ влазять в такі групи майже з самого початку і творять з них пастки. Активні опозиційні сили гинуть в них без будь-якого відгуку в суспільстві. Підписантська кампанія середини 60-х років (у Москві до неї була причетна навіть частина Кремлівських можновладців), унаочнила, що міська інтелігенція не хоче (бо не може) працювати в умовах дезінформації. Погром підписантів довів, що влада не наважується знищити цілий клас освіченого інженерно-технічного прошарку. Але довів також, що до легальности правової держави ще далеко, потрібна певна конспірація. Так виробилась айсбергова структура самвидаву: невелика кількість самвидавників сітки творила видиму частину айсберга, більшість належала до підводної, неявної.

Чи випадково, що така структура опозиційних рухів нагадує сучасні сіті Інтернету? Інтернету у варварських умовах… Зруйнувати його було неможливо саме тому, що вся країна була опозиційною системі — від Кремля до ленінської кухарки. Анекдоти робили винятки для Брежнєва, але навіть його власні діти належали до «опозиції», хоча лише в кримінальній формі. Репресіями ДБ удосконалювало цей самвидавський інтернет, а успіхи у придушенні освіченої верстви прискорювали економічний крах імперії… Неможливість автарксії включила в совєтський інтернет і тамвидав. Змушені ввести в міжнародні угоди права людини, можновладці змушені були хоча б для годиться рахуватись із громадською думкою демократичних країн… Одним словом, айсберг самвидаву/тамвидаву неможливо було знищити. Зрізана верхівка моментально поновлювалась за рахунок тіньової частини…

Але айсбергова, легалістична структура опозиційних рухів мала й для нас свої недоліки. Нелегальність самвидавської праці неминуче породжувала деяке відчуження від оточення, звуження свого середовища (що, правда, компенсувалося розширенням його на увесь Союз, поглибленням самвидавської думки, розуміння проблем країни. Недарма, навіть табори для багатьох стали філософсько-політичними університетами). У моїй пам’яті — невеликий багатокутник навколо Київського університету. Поки не засвітився в КДБ й не отримав «хвоста», приємно було тут пройтися по знайомих. Ось квартира Алли Горської. Неподалік — «Ботанічний журнал», де можна зустрітися з Є. Сверстюком та професором Клоковим/Доленґо. А он там — Букрєєви. Поряд з Аллою ще одна теософка, де звичайно можна побачити О. Бердника. Поряд, на Червоноармійській — Швар-цзойди, з їхньою фантастично багатющою бібліотекою й розкішними розповідями Шварцзойда про німецький концтабір, про радянське життя-буття. Та в якийсь момент відчуваєш, що не повинен приходити в той чи інший дім, бояться або сам вирішуєш, що не маєш права наражати оцих людей на допит чи обшук. Дехто ображався… Коло друзів та цікавих знайомих звужується. Щоб розширитися за рахунок відкритих протестантів. Не зовсім відкритих. Вироблені за допомогою ударів КДБ правила конспірації диктують розбиття інформаційної сітки на п’ятірки. Вчимося з літератури про народовольців. У Західній пам’ять про підпілля свіже. Там доводиться перетворювати старі схеми на легалістичний рух. Між групами зв’язок підтримують одна-дві людини. Досвід конспірації набувається за рахунок провалів, своїх та чужих. Цінним підручником були «Хроніка поточних подій» та «Український вісник». І все ж нелегальщина породжувала неприємні явища, витворювала тяжкі психологічні ситуації.