Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

ВСТУП

Думка написати цю роботу вперше з’явилась у мене навесні 1968 року, коли я був удома в Павла Литвинова на його дні народження. Пізно увечері гості й господар пішли, залишились ми вдвох з невідомим мені молодим чоловіком. Познайомились. Молодик виявився Володимиром Дрімлюгою, робітником, колишнім студентом Ленінградського університету. З університету його вигнали за «неблагонадійність».

Зав’язалась така собі типова розмова про всі «вічні» проблеми. Потім ми спустились на грішну землю і розповіли одне одному трохи про себе. Обох нас вразило те, наскільки ми різні. Різне соціальне походження, кардинально протилежна діяльність в юності — у школі й університеті, характери, що виключають одне одного. В юності у нас тільки одне було спільним — антисемітизм.

І ось наші шляхи перетнулись тут. І попереду в нас одне майбутнє — тюрма (ми не могли й уявити собі, що за тюрмою настане ще одне спільне — еміграція).

Не змовляючись, ми обидва подумали, що цікаво проаналізувати, які шляхи ведуть людину в СРСР до боротьби проти існуючого режиму. Цікаво було також проаналізувати: що ж нас всіх об’єднує — з тією протилежністю поглядів, яка існує в радянському демократичному русі. Про це я багато думав і в Дніпропетровській психтюрмі.

І висновок мені зараз бачиться більш чи менш ясно. Я висловлю його тут, трохи випереджаючи оповідь про мій особистий шлях У тюрму і в еміграцію.

*

Є легенда-бувальщина про великого індуського мислителя, святого кінця XIX століття Рамакрішну.

Якось Рамакрішна побачив, як б’ють батогами людину по оголеній спині. Від бичів на спині у того, кого били, виступали криваві смуги. Такі самі смуги з’явились на спині Рамакрішни…

Що це таке? Це оголена, нічим не захищена совість людини. Така совість не дозволяє заглибитись у самого себе, в особисте життя або ж заховатись за якоюсь хитромудрою ідеологією, яка дозволяє не бачити мук ближнього. Така совість не дає пристосуватись до суспільства, що оточує особистість.

Є певна частка істини в твердженнях радянських психіатрів і кагебістів, що всі, хто зважується у СРСР виступити проти існуючого режиму, — психічно ненормальні люди. І справді, — оголена, хвороблива совість, неспромога жити «у брехні» і злі, мала адаптованість до такого суспільства — це ознаки виходу за межі норми конформізму, міщанства. Тому невипадково, що серед учасників демократичного руху є справжні істерики, психопати, шизофреніки і т. д. Але вони були у всіх значних народних, релігійних і політичних рухах. Досить згадати, як багато народовольців збожеволіли в тюрмах і на каторгах царської Росії!

Я хотів би нагадати найбільшу героїню Франції Жанну д’Арк з її «видіннями», які супроводжували увесь її подвижницький шлях.

КДБ намагається спекулювати на психічній ненормальності деяких учасників демократичного руху, намагається використовувати психічно хворих людей для слідства й суду, а також для дискредитації опозиції.

Але для вдумливої людини як у СРСР, так і на Заході спекуляція на божевільних — всього-на-всього показник цинічної аморальності радянської таємної поліції, партійного й державного бюрократичного апарату.

*

Народився я в 1939 році біля озера Іссик-Куль, у Нарині, у Киргизькій республіці. Батько мій був шляховим майстром, мати — чорноробом. Батько загинув 1941 року на фронті. Мати наприкінці війни переїхала зі мною і моєю маленькою сестрою з Фрунзе на батькову батьківщину, у Борзну — маленьке містечко в Україні, до бабусі, батькової матері.

Немає сенсу розповідати про тогочасне життя: все населення країни, за винятком бюрократичної верхівки, жило у голоді чи напів-голоді.

Бабуся моя була глибоко віруючою людиною. Віруючими стали і ми з сестрою. Я пам’ятаю, з яким трепетом прочитав у 6 років дитячу книжечку про Ісуса Христа. Мати — атеїстка — намагалася переконати нас, що Бога немає. Але всі її докази розбивалися об наш власний життєвий досвід. А полягав цей досвід в тому, що бабуся наша була ворожка. Вона читала особливу молитву над дитиною, що хворіла «хворобою немовлят» (як я вже зараз розумію, хворобою невротичною, переляком чи «уроком» (ось це мені й досі незрозуміло). Мати моя підсміювалась з бабусиної медицини, але нічого не могла сказати всупереч очевидному факту: майже всі діти справді видужували. Тим більше, лікарі з лікарні, в якій працювала мама, навчились розпізнавати ознаки «бабусиних» хвороб і відправляли відповідних хворих до бабусі.

У вісім років я захворів на туберкульоз кісток. Мати написала листа до Хрущова з проханням влаштувати мене в туберкульозний санаторій (місцеві лікарі нічим допомогти не змогли). Я отримав путівку у санаторій (мати досі страшенно вдячна за це Хрущову, я — не дуже: в країні, де медична допомога безкоштовна, направлення в санаторій повинно бути нормою,