Джон Максвелл Кутзее - Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

Хлопчик не знає, що роблять росіяни, коли не воюють.

Про свою потаємну гру в крикет хлопчик нічого не розповідає друзям, зберігаючи ці матчі для себе. Одного разу, ще в перші місяці їхнього життя у Вустері, хлопець із його класу зайшов крізь відчинені передні двері й побачив, як він лежить горілиць під стільцем. «Що ти там робиш?» — здивувався однокласник. «Думаю, — бездумно відповів хлопчик, — я люблю думати». Невдовзі кожен у його класі вже знав про цей випадок: новий учень — дивак, ненормальний. Завдяки цій помилці він навчився бути розважливим. Один з елементів розважливості — завжди казати радше менше, ніж більше.

Хлопчик, крім того, грає і в справжній крикет із кожним, хто ладен грати. Але справжній крикет на пустому майданчику в центрі Реюньйон-парку тягнеться нестерпно повільно: гравець, що відбиває м’яч і охороняє ворітця, завжди не може влучити по ньому, той десь губиться. Хлопчик ненавидить пошуки загубленого м’яча. Не любить і ловити м’ячі, і то на кам’янистому полі, де, впавши, він щоразу розбиває коліна та руки. Він хоче лише бити й подавати м’яч, більш нічого.

Хлопчик улещує брата, дарма що тому лише шість років, обіцяючи йому дозволити погратися своїми іграшками, якщо той подаватиме йому м’ячі на затильному подвір’ї. Брат якийсь час подає, потім нудиться, похмурніє і ховається в дім, шукаючи захисту. Хлопчик намагається навчити матір подавати м’ячі, але вона не здатна опанувати простих рухів. Він у відчаї, а мати здригається, щиро сміючись зі своєї незграбності. Тож хлопчик натомість дозволяє їй самій ударити по м’ячу. Але кінець кінцем ця картина надто ганебна, надто помітна з вулиці: мати з сином грає в крикет.

Хлопчик розрізав надвоє бляшанку від джему, прибив нижню половину до дерев’яного бруска завдовжки понад півметра, прикріпив планку до осі, що проходить крізь планки ящика, наповненого цеглинами. Брусок тягне вперед смужка гуми від автомобільної камери, назад — мотузка, пропущена крізь гачок на ящику. Хлопчик кладе м’яч у бляшанку, відходить на десять метрів, тягне за мотузку, аж поки напнеться гума, потім наступає на мотузку ногами, стає в позицію гравця, що б’є по м’ячу, й відпускає мотузку. Інколи м’яч шугає в небо, інколи — просто йому в голову, але час від часу летить у межах досяжності, тож його можна відбити. Хлопчик задоволений: він сам подає м’яч і сам б’є по ньому, він тріумфує, немає нічого неможливого.

Одного разу, в пориві нерозважливої близькості, хлопчик просить Ґрінберґа й Ґольдштейна розповісти про свої найперші спогади. Ґрінберґ заперечує, така гра не для нього. Ґольдштейн розповідає довгу й пусту оповідку, як його брали на пляж, і хлопчик на превелику силу вислуховує її. Задля гри, звичайно, щоб мати змогу й самому розповісти свої перші спогади.

Він вихиляється з вікна їхньої квартири в Йоганнесбурзі. Сутеніє. Трохи поодаль по вулиці їде в його бік автомобіль. Попереду нього вибігає невеликий плямистий песик. Автомобіль збиває собаку, колеса переїхали його якраз посередині. Песик із паралізованими задніми лапами тягнеться геть і скавучить від болю. Тварина, безперечно, помре, але тієї миті хлопчика шарпнули від вікна.

Це чудовий перший спогад, який бере гору над усім, на що здатний здобутися бідолашний Ґольдштейн. Та чи правдивий він? Чому він вихилився з вікна й спостерігав безлюдну вулицю? Чи справді він бачив, як автомобіль збив собаку, а чи просто почув собаче скавуління й підбіг до вікна? Може, він бачив тільки собаку, що волочив задню частину свого тулуба, а машину, водія і решту просто вигадав?

Є ще один перший спогад, той, якому хлопчик довіряє більше, проте ніколи не розказує його і, безперечно, мовчить перед Ґрінберґом і Ґольдштейном, що розголосили б усій школі й зробили б його посміховиськом.

Він сидить позаду матері в автобусі. Мабуть, холодно, бо на ньому червоні вовняні рейтузи і плетена вовняна шапка з помпоном. Двигун автобуса натужно гуде, вони піднімаються на дикий і пустельний перевал Свартберґ.

У його руці обгортка від цукерки. Він виставив обгортку в ледь прочинене вікно. Вона тріпотить і тремтить на вітрі.

— Пустити її? — запитує він матір.

Мати кивнула головою, і він пускає.

Клаптик паперу знявся в небо. Внизу немає нічого, крім похмурого провалля й холодних гірських вершин навколо. Відхилившись, він востаннє глянув на папірець, що й далі сміливо ширяв у повітрі.

— Що станеться з папірцем? — запитав він матір, але вона не зрозуміла.

Оце його другий перший спогад, уже потаємний. Він усякчас думає про клаптик паперу, самотній у безмірному просторі, покинутий, хоча його не годилося покидати. Коли-небудь він повинен повернутися на перевал Свартберґ, знайти той папірець і врятувати його. Це його обов’язок: він не може вмерти, не виконавши його.

Мати сповнена зневаги до чоловіків, які «не вміють нічого робити своїми руками», і до них вона зараховує й батька, а також своїх братів, передусім найстаршого брата Роланда, що міг би утримувати ферму, якби працював досить ревно, щоб сплатити борги, але не працював. З-поміж численних дядьків по батьківській лінії (хлопчик нараховує шість рідних і п’ять споріднених через шлюб) мати найдужче захоплюється Жубером Олів’є, що поставив у Скіпперсклофі електрогенератор і навіть навчився дантистського ремесла. (Під час одного з візитів на ту ферму хлопчику болів зуб. Дядько Жубер посадив його в крісло під деревом і без ніякої анестезії висвердлив йому дірку й наповнив її гутаперчею. Хлопчик ще ніколи в житті не відчував такого страхітливого болю.)

Коли щось ламалося — прикраси, іграшки — чи билися тарілки, мати лагодила їх сама: зв’язувала, склеювала. Речі, що вона зв’язувала, були скріплені вільно, бо вона нічого не знала про вузли. Предмети, які склеювала, розпадалися, і мати звинувачувала клей.

У кухонних шухлядах було повно зігнутих цвяхів, шматків мотуззя, грудочок фольги, старих марок. «Навіщо ми бережемо їх?» — запитував хлопчик. «Про всяк випадок», — відповідала мати.

Коли гнівалася, мати проклинала всю книжну науку. Діти мають ходити до професійних шкіл, казала вона, а потім ставати до роботи. Навчання — просто дурниця. Вчитися бути столяром або теслею, вміти працювати з деревом — ось де найкраще. В сільському господарстві мати розчарувалася: тепер, коли фермери раптом забагатіли, серед них з’явилося багато неробства, багато пихи.

Адже ціна на вовну підскочила. Як передавало радіо, японці платять один фунт стерлінгів за фунт найтоншої вовни. Вівчарі купують собі нові автомобілі й відпочивають на узбережжі. «Тепер, коли ти отак забагатів, ти повинен давати нам трохи грошей», — сказала вона дядькові Сонові підчас одного