Наталка Шевцова - Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова

Подивившись на дівчину, Ельжбета наморщила лоба, відвела убік погляд й замислилась, намагаючись згадати, хто ж це така…

Вівіан з розумінням хмикнула.

Верхню частину обличчя дівчини, на яку вона вказала, прикривали величезні окуляри, а нижню – книга, яку вона так захоплено читала. Те саме, певною мірою, стосувалося також і її фігури і одягу. Крім того, що безіменна поки що дівчина була одягнена у щось безформне, що повністю приховувало достоїнства її фігури, так вона ще й сиділа так, що, хрим розбереш, якого вона зросту й тілесної конституції.

– Ганхілда Ойвіндська… здається… – через якийсь час невпевнено промовила Ельжбета, блукаючи при цьому поглядом по обличчям інших дівчат. – Хоча… я можу й помилятися… Ні. Не помиляюся. Це таки точно Ганхілда Ойвіндська! – нарешті, впевнено конституювала вона. Після чого сконфужено пояснила: – Просто на магоснімку у її досьє вона без окулярів була. І сьогодні, коли я її відвідувала, вона теж була без окулярів. Бідолашна дівчинка... знала б вона, як вони її потворять – співчутливо прокоментувала вона. Після чого несподівано навіть для самої себе раптово гаряче й пристрасно заявила: – Навіть якщо вона без них дуже погано бачить, на бал вона в них не піде! Не знаю що, але я щось придумаю! Або я буду не я! І сукню їй я теж сама виберу! І взагалі я беру над нею шефство!

Подібна заява, тим паче вимовлена аж таким пристрасним тоном, була настільки нетиповою для її не особливо альтруїстичної та жалісливої подруги, що Вівіан навіть стурбувалася.

– Бе-еєєта… з тобою усе добре? – схопивши подругу за руку і скануючи її на предмет стороннього впливу, поцікавилася вона.

– Ні! – різко і у той же час роздратовано огризнулася та. – Зі мною навіть близько не все добре! Я розлючена! Дуже й дуже розлючена! Це дівчинка, як я вже сказала, кругла сирота! Але при цьому вона не безприданниця! З великої літери НЕ БЕЗ-ПРИ-ДАН-НИ-ЦА! – додала вона по складах. – Настільки не безприданниця, що за ті гроші, які залишилися їй у спадок після загибелі батьків, вона змогла б дозволити собі не лише тисячу магічних операцій на очах зробити, а й купити собі тисячу пар нових очей! Однак вона чомусь носить окуляри! Причому найдешевші та потворніші з усіх можливих! Що ж до сукні, то я взагалі мовчу! Ти подивись тільки, во що вона одягнена, Ві! – продовжувала обурюватися Ельжбета, подумки розгнівавшись на брак часу, який не дозволив їй вивчити до кінця кожне досьє довірених її нагляду дівчат.

Але як тільки у неї з’явиться вільна хвилинка, вона це виправить. І якщо її підозри підтвердяться, точніше, не якщо, а як тільки… бо щодо того, що бідолашній Ганхілді  дістався недобросовісний опікун – у неї не було жодного сумніву, мерзотнику не поздоровиться!

– Я дивлюся, дивлюся, ще як дивлюся… – водночас задумливо й багатозначно промовила Вівіан. – І з кожною хвилиною краще й краще розумію, чому наш шеф так стурбувався, коли побачив у дівчат журнали та припустив, що це справа рук шпигунів Лафея. Адже вони з моїм дядьком на цей, так званий, конкурс відібрали не тільки тих дівчат, яким нічого втрачати, але й тих, яких можна було б використати як наживку для того, щоб заманити в розставлені ними тенета занадто обережну та хитромудру рибку. А чому б і ні? Мабуть, думали ці аферисти! – іронічно посміхнулася принцеса. – Якщо вже представилася така можливість, то чому б і не скористатися! Добра ж справа! Не просто добра, а ще й важлива! Тим більше, що вони були впевнені, що усе прорахували й про усе потурбувалися. І вже, навпаки, передчували гарний улов! І тут раптом з’ясувалося, що в їхні плани втрутився неврахований фактор, з яким вони не тільки не знають, як боротися, але навіть не розуміють, що у ворога на умі. Хримові махінатори! – похитавши головою, пирхнула вона. – До речі, це я до того кажу, що проблема з сукнею та з окулярами – це найменша з проблем твоєї бідолашної Ганхілди!

Ельжбета хотіла зіронізувати, сказавши щось на кшталт: «Це ж треба, яка ти кмітилва та розумна! І як це я сама не здогадалася!», але передумала, й тому просто уточнила:

– Ти теж думаєш, що опікун відправив сюди свою підопічну не просто з надією, що вона не повернеться з обору живою, а з наміром під шумок позбутися перешкоди до таких жаданих, але недоступних йому капіталів?

Вівіан кивнула.

– Угу. Саме це я й думаю. Наступна на твій вибір, – запропонувала вона подрузі.

Ельжбета пробіглася поглядом по нудьгуючим, дрімаючим та трьом відверто сплячим панночкам, й зупинила свій погляд на Агнетті Віртаненської, спадкоємиці древнього, але розореного роду, і вже навіть відкрила рота, щоб почати розповідати про неї, як раптом...

Пролунав несамовитий крик!

Потім ще один. І ще один!

– Твою ж споконвічну! – переглянувшись між собою, дружним хором висловили своє ставлення до того, що відбувається Вівіан та Ельжбета. Після чого, так само дружно кинулися у оглядову вітальню.