Слава Світова - Теплі історії в конвертах

Гарячої води в санаторії також не було. Юркові спало на думку, що саме так здійснюється згадане кудлатим лікарем «грязелікування». Він навіть устиг скласти теорію, що бруд, який накопичується на тілі, слугує певним медичним або виховним цілям: чи то лікують від чогось, чи то прищеплюють потяг до гігієни. Та невдовзі з цією теорією довелося розпрощатися, бо почалося справжнє грязелікування. Однак роль, яку в санаторному курсі відігравала не лікувальна грязь, а звичайнісінький бруд, так і лишилася для Юрка загадкою.

Дітей у санаторії було майже як у всій Юрковій школі. Утім, хоча дорослих тут виявилося набагато менше, ладу було більше. Мабуть, це пояснювалося тим, що всі діти були зайняті різними процедурами від світанку до відбою. А відверто нездорових дітей, яких би від бешкету втримала саме хвороба, а не денний розклад, в санаторії Юрко взагалі не зустрів. Сам хлопчик хворим не почувався, тому вся ця справа із санаторієм залишалася для нього дещо незрозумілою. Якби не тривалі нудні процедури, холод у корпусах і злий олень на подвір’ї, подорож можна було б уважати додатковими канікулами.

Тоді Юрко ще не знав, до якого фіналу прямувала ця історія. Тільки пізніше, за декілька років, він звернув увагу, як усі подробиці того місяця поступово і влучно поєдналися та привели його, змерзлого й ледь притомного від хвилювання, до сірого будинку на припортовій вулиці. Чи могло все це або принаймні щось скластися інакше? Ні, розумів згодом Юрко, ніяк не могло.

За примхою опалювальної системи санаторію, деякі батареї в коридорі Юркового корпусу іноді нагрівалися. Відбувалося це вночі, години через півтори після відбою. З’ясувавши цю їхню властивість, Юрко з товаришами почав потихеньку вибиратися з холодних, пронизливо-вогких палат, аби погрітися поруч із батареями й потеревенити в темряві. Справа ця потребувала обережності та конспірації: ніхто не мав сумніву, що якби чергові вихователі довідалися про ті посиденьки, то негайно розігнали б опівнічні збіговиська і, хто знає, можливо, домоглися б і в коридорі такої ж вічної мерзлоти, як у палатах.

Крім таємничості та секретності, ці нічні посиденьки принаджували ще дечим. Уночі обіч батареї можна було зустрічатися і по-людськи спілкуватися з дівчатами. У цей час обидві сторони поводилися цілком природно й нічим не виявляли того, що вдень переходило винятково на мову кпин, образливих мін та смикання за коси.

Отак Юрко й познайомився з Іринкою. Вони довго теревенили, перш ніж з’ясували імена, а також довідалися, що прибули в санаторій з одного міста. Здебільшого говорив Юрко, зазвичай натхненно брехав-плів щось про події свого міського шкільного або сільського канікулярного життя. Іринка уважно слухала, іноді теж щось коротко казала про себе. Удень вони ніколи не спілкувалися, ба навіть не наближалися одне до одного; це було неможливо за жодних обставин. Із цієї причини дещо короткозорий Юрко слабенько уявляв, яка вона на вигляд. Він чітко пам’ятав лише обрис її голови і плечей, що малювався на тлі вікна, коли далеко за північ вони прощалися та розходилися по палатах.

Вони зустрічалися в темряві біля батареї чотири-п’ять разів, не більше, а скоро дівчина поїхала. Юрко засумував: йому бракувало її уваги, адже хлопці ніколи не слухають одне одного й завжди перебивають своїм «А ось я! А ось у мене!». Журився він за Іринкою зо три дні й уже почав навіть її забувати, коли дівчина несподівано сама нагадала про себе. Та ще й як нагадала! Трапилося те, що миттю змінило його стосунки з іншими дітьми, плин часу в санаторії, рух часу взагалі, а може, і ціле його життя.

Юрко марнував час у палаті, вимагаючи від свого ліжка тієї армійської охайності, якої в нього та всіх інших дітлахів вимагали вихователі. Раптово він почув у коридорі своє ім’я; хтось на всю горлянку гукав його та нерозбірливо волав щось про лист. Юрко кинув ковдру на ліжко й побіг до вихователя, який зазвичай роздавав пошту. Там на Юрка вже чекали; навколо вихователя скупчилася ледь не вся його група. Усі пожадливо роздивлялися конверт і збуджено перешіптувалися. Юрко зупинився біля дверей і відчув, як серце раптом важко й болісно, із розмаху, закалатало в грудях, ніби намагалося проломити ребра й вирватися назовні. Хтось вигукнув дивним, ніби звинувачувальним тоном: «Тобі лист від Павлата Іри!»

Юрко зрадів і зразу заспокоївся. Він вирішив, що це лист від Павла, його улюбленого дядька, та Іри, дядькової дружини («від Павла та Іри»). Він навіть зітхнув із полегшенням, але за мить знову насторожився, а серце чимдуж гупнуло в ребра. Чому цей невинний лист викликав такі переживання?

Юрко тремтячою рукою взяв конверт і прочитав ім’я адресанта. «Павлата Ірина...» Ось у чому справа. Він повернувся й у супроводі жадібних цікавих поглядів, що буквально штовхали у спину, пішов до палати читати листа.

Лист був зовсім коротеньким, у кілька рядків. Хоча Юрко прочитав усе, у його пам’яті закарбувався лише оцей останній рядок, виведений непевною рукою навкіс: «Вибач, я тебе кохаю».

Із ледь чутним шурхотом усе навколо згорнулося в тоненький рулон, який негайно зник у непомітній щілині дощатої підлоги. Виникла безбарвна й позбавлена звуків порожнеча, що за мить спалахнула, засяяла, заіскрилася кольорами та барвами, зазвучала голосами й нотами, дотепер ще ніким у світі не чуваними. Хлопцеві голова пішла обертом; він не впізнавав нічого, він не упізнавав себе, він нічого не знав про ту величезну і щасливу людину, яка стояла тепер у вихорі новонародженого всесвіту з клаптиком паперу в руці.

Та все це відбувалося тільки з Юрком. Ніхто не помітив, що з палати вийшла нова, величезна і щаслива людина, що Юрка, хлопчика дев’яти років, більше не існувало. Ніхто не помітив жодних змін у реальності, і перші ж жадібні й жалюгідні спроби його нещодавніх однолітків — адже хвилину тому вони були ровесниками й навчалися в одному класі — негайно втілилися. Лист було викрадено з Юркової шафки, прочитано й переказано сотнями схвильованих дитячих голосів, обмацано тисячами пальців, зім’ято й кинуто недбало під його ліжко.

Можливо, якби Юрко разом з усіма посміявся над дурним дівчиськом, яке несподівано надіслало йому своє зізнання в коханні, він залишився б разом з усіма, на їхній території, одним із них. Може бути, вони б спільно започаткували інтригуюче листування з нею, аби потім, заходячись від сміху, читати щоночі її листи вголос, зігріваючись ганебністю такого читання.

Але Юрко не посміявся. Він несподівано відчув на собі важезне, холодне й незручне вбрання; звідусіль давило, тиснуло й різало. У