Ая Кучер - Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер

Мене трясе від холоду, хоча опалення ввімкнено на всю. Жмурюся, намагаюся скоріше заснути. Вранці буде краще, обов'язково. Вранці я зможу зібрати себе по шматочках і вигадати, як жити далі.

Я повертаюся, прислухаюся до тиші у хаті. Різко сідаю, психую через своє гучне дихання. Лізу в телефон, хочу перевірити свої особисті рахунки, на які майже не заглядала.

Я завжди платила карткою чоловіка, ті гроші були для «сімейних витрат», а на моїй картці – тільки для мене, хоч я й не користувалася. Все з одного платила. Там має бути непоганий запас, який я зберігала на чорний день.

На кілька днів готелю, не більше. Не можу дозволити собі витрачати багато, коли потрібно стільки всього. Знайти житло, розібратися з майбутнім, банально – продуктів купити.

З подивом розумію, що картка Діми знову доступна. Жодних обмежень, наче й не було блоку. Я сумніваюся кілька секунд, борюся із почуттям власної гідності, але практичність перемагає. Я роблю великий переказ на свій рахунок, зайві гроші мені не завадять.

Почуття неправильності того, що відбувається, розростається, тугими ліанами здавлює груди, але я вперто ігнорую це. Я… Я маю подбати про себе та Руслана, поки не знайду роботу.

Накриваюсь ковдрою з головою, прокручую в голові план на завтра. Потрібно зателефонувати батькові, можливо, найкращий варіант – повернутися до нього в рідне місто. Там і няньку організують, і з моєю професією – бухгалтер – щось знайти можна буде.

– Перевіримося.

Обіцяю сама собі, витираючи злі сльози. Це… Подумаєш, зрадив. Скільки шлюбів розвалюються, нічого... Адже живуть далі, інших чоловіків собі знаходять. І…

Я ховаю обличчя в подушку, глушу схлип. Адже я була впевнена, що ми з Дімою – те найчарівніше «назавжди». Ми з ним шість років, він майже чверть мого життя поруч. Так важко зрозуміти, що все закінчилося. Так підло і жорстоко.

Чому він просто не розлучився зі мною? Прийшов би, чесно сказав, я відпустила б. Я тепер почуваюсь брудною. Він розважався із коханкою, а потім мене цілував.

Губи пульсують і болять, коли я вкотре їх прикушую, металевий смак наповнює рот. Зате я пишаюся тим, що мого плачу ніхто не почує.

Я повільно провалююсь у сон, від втоми та знемоги. Балансую на межі свідомості, хитаючись від реальності до сну. І в першу секунду не вловлюю те, як все швидко змінюється.

Стає тепло, на груди щось тисне, повітря лоскоче шкіру.

А потім я підриваюся, відчуваючи дотик. Мене тягнуть назад, притискаючи до міцного чоловічого тіла. Вириваюся, але Діма обіймає мене зі спини так сильно, що не вирватись.

– Пробач мені, Тась, - шепоче, упираючись чолом між моїх лопаток.

– Дім, як ти тут… Не має значення. Забирайся!

– Ні. Спочатку ми говоримо. А потім разом повернемось додому.

– Додому ти можеш повертатися зі своєю коханкою.

Я пишаюся тим, яким стійким залишається мій голос. Кручуся, доки не потрапляю ліктем у бік чоловіка. Він охає, його хватка слабшає і цього мені вистачає, щоби перекотитися на інший край ліжка.

У мене всі сили йдуть на те, щоби не закричати. За стіною дитяча кімната, не можна лякати сина. Тільки через це підтискаю губи, глушу у собі звинувачення.

Я тягнуся до настільної лампи, аби переконатися, що у мене немає галюцинацій. Діма справді тут. Сидить на ліжку, потирає забиті ребра.

– Тась, будь ласка, давай поговоримо. Це все дуже безглуздо вийшло, жахливо, - чоловік третє обличчя, подушечками пальцем натискає на очі. – Але ми з цим розберемося, га?

– Я вже розібралася. Даремно я тут залишилася, твоя мама…

– Виперла мене з дому. Вона тут ні до чого, я через балкон заліз, - киває убік пластикою дверей, потирає червону шкіру на долонях. – Я у підлітковому віці так лазив…

– Це має мене вразити? Дімо, ти себе чуєш?!

Я підскакую, упираюся колінами в матрац. Мені хочеться придушити чоловіка, запустити в нього чимось важким. Будь-яким способом заподіяти біль у відповідь.

– Все не так, як ти гадаєш, Тась. Виглядало жахливо, але…

– Дай вгадаю, - цокаю язиком, зневажливо жмурюся. – Я неправильно зрозуміла і мені все здалося? Жодної зради не було?

Я схрещую руки на грудях, намагаюся відгородитись від Діми, збудувати між нами незриму стіну. Раніше мені добре виходило тримати дистанцію від усіх. Але поки інші намагалися підібратися до мене по цеглинці, Діма просто зніс цю стіну.

А реставрувати мені доводиться.

Я чекаю, яку брехню вигадає мій чоловік. Мені наснилося все? Він робив штучне дихання для випадкової дівчини? Чи Діма має таємного брата-близнюка і це був він з іншою?

Зовні я залишаюся спокійною, тільки пальці тремтять і я ховаю їх під край ковдри. Не можна давати слабину, треба було ще у квартирі поставити крапку у стосунках, донести, що більше між нами нічого не буде.

– Ні, Тась, - дивиться прямо на мене, його грудна клітка часто здіймається, на скроні б'ється синя вена. – Ні, не здалося. Я… Я облажався, я знаю. Я хочу це виправити, за будь-яку ціну.