Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

баби на печі. Та й навряд чи сама та баба вірила в те, що меле. Галя не знала й не мала знати. Вона ніколи б не зрозуміла, чому та рана вже декілька літ не тільки не заживає, а ще й продовжує кровоточити так сильно, що двічі на рік (на Спаса й на Покрову) доводилось боротися за життя, що б не померти від обширної кровотечі. А в інший час постійно змазувати руку настоєм із різного зілля, спосіб приготування якого знав хіба тільки сам Максим.

Щоб та рана не загнилась, щоб там не завелись черви, щоб уся рука не засохла і не пропала.

Галя б ніколи не збагнула. Вона б ніколи йому не пробачила.

Максим навіть заздрив Галиному незнанню. Заздрив тому, що вона може жити й радіти життю. Просто жити — те, чого він, Максим, уже давно не міг.

Але все ж Максим був цеї хвилі щасливий. Щасливий, що зустрів Галю, що врятував її, що оце зараз міг так просто йти з нею поруч і розмовляти. Коли Галина нога зовсім розболілась, Максим узяв дівчину на руки й поніс. Він крадькома милувався своєю супутницею.

Яка ж вона все-таки прекрасна! Як переливаються сонячні промені в її злегка хвилястому волоссі! Як блищать її карі оченята! Яка вона прекрасна й чудова — дівчина, що змусила боліти його, Максимове серце.

Серце, якого у нього ніколи не було.

ІІІ

Ішов дощ.

Не було ні грози, ні вітру — просто звичайний осінній дощ.

Мряка.

— Давай я щось тобі накину на плечі — ти ж застудишся!

Іван і Мирослава сидять на призьбі його будинку. Вона — у звичайній сорочині і якійсь накидці на зразок величезної чорної хустки.

— Ти ж знаєш — я не застуджуся.

— Все одно якось…

Іван гладить її розпатлане хвилясте волосся.

— Ти забереш дитину, Іване?

— Звичайно, але ж ти нас не покинеш?

Мирослава встала під дощ. Здавалося — гнівалась.

— Ти ж знаєш, Іване, я ніколи не дам їй того, що даси ти. Я не навчу її жити серед людей. Не влаштую їй щасливої долі. Ти ж знаєш!!!

— Може, все ще можна змінити?

— Нічого не можна змінити! — дівчина відкинула неслухняне пасмо, що впало на очі. — Наш час давно пройшов, Іване…

ІV

Вірний слуга святої інквізиції, ім’я якого, на жаль, згубилось у віках, а звали його всі просто Пастир, був у статевому відношенні вельми розпусною людиною.

Про це зазвичай не прийнято було говорити навіть у вузьких колах священиків, але факт залишається фактом: Пастир — збоченець та розпусник. Йому не було ніякого діла до обітниці целібату чи власне великої гріховності своїх проступків. Він, як і більшість йому подібних служителів культу в ті часи, вмів жити сьогоднішнім днем.

Віра Христова прийшла у Великий Рим не як благодать Божа, а скоріше як певна необхідність — імперія тріщала по швах, її роздирали міжусобиці та підступні заколоти, зовнішні вороги, у першу чергу варварські племена. А ще ж самі християни — це чистої води засіб підірвати владу. Кому власне потрібен кесар, кволий, як і всі, посередній. А головне — смертний, коли ось є безсмертний і всемогутній бог? Приходь і кланяйся, приходь і віруй.

Імперія тріщала по швах, коли раптом геніальному Костянтину Великому (не маю уявлення про підґрунтя і масштаби його величі) не прийшла в голову геніальна ж думка об’єднати Великий Рим під стягами універсальної релігії. Такої собі вселенських масштабів тоталітарної секти.

Чого?

Причина, як і все мирське, до болю прозаїчна — влада.

Подумайте: якщо бог є любов, доброта, прощення, а за апостолом Павлом, бог є скрізь, то значить, добро скрізь. Отже, чиниш будь-яку (ну може за рідкісними винятками) дію, і можна сказати: я чиню добро, з любові чиню це себто, або ж по-божому дію.

Ото.

Так же і Костянтин, і його вірнопіддані, творячи таке добро споконвіків аж до нашого часу, вже встигли збудувати цілу інфраструктуру віри, з чіткою вертикаллю влади, важелями впливу, методами маніпуляцій і ще багато-багато чим.

Отже, останній острівець римської величі — святий престол мало загадував на майбутнє царство господнє. Йому й земних справ вистачало, як от вистачає їх священику на прізвисько Пастир.

Щодня, вірніше, щовечора привозять йому втаємничені дівчат-повій, якими «святий» користується до ранку або почергово, або ж усіма зразу, та й часто їх потім або ж знаходять мертвими, або ж узагалі не знаходять. Коротше, я в ці темряви заглиблюватись не буду — привозять шльондр, і все.

Привезли й на цей раз.

А він стоїть собі під вікном і думає, що взавтра доведеться вести на страту одного упирка на ймення Святослав.

V

— Ну що… Непогано…

Пастир оглядає легкодоступних панночок, як лошат на ярмарку, мацає волосся, шкіру, заглядає в зуби.

— А оцю потвору викиньте геть із моєї оселі! Ану пішла, вівця!

Ха! Вівця! Та його, власне за оттакі репліки Пастирем і прозвали. Він Пастир і є, як послухай його:

«Пасу вівці мої»

Або

«Покайтесь, овечки!»

Або

«Кожній вівці своя кошара і кожній вівці свій пастух»

Або

«Виведу вас на луки божі, вівці мої»

Або

«Блаженна та вівця, що голос мій чує»

Або

«Як вівчар без овець не пастир, так і я без грішників не священик. Як кошара без овець не кошара, так і церква без прихожан не церква. Як нема хазяїна без крадія, так нема і бога без сатани»

Та ще й, звичайно,

«Не пасе хазяїн сам отару, але ж пастух. А як є один пастух над отарою, то іншим туди зусь. Так от і ви, вівці мої, тільки за мною ідіте і сумнівів не майте, і до інших пастирів не звертайте. Амінь»

Хух!

Пастир надійшов до юнки в чорній накидці на плечах та в каптурі.

— Скинь каптур, — каже.

Та не скидає, тільки звела голову і глянула в очі Пастирю, здавалось, зблиснув у неї погляд дивно. Пастир відразу перемінився.

— Я оцю беру.

— А решта?

— На біса вони мені треба? Собі беріть, як хочете. Я оцю бажаю.

— Ну дивіться.

Пастир повів юнку нагору, тоді, правда, спинився. Глухі удари чобіт об кам’яні сходи затихли. Постояв.

— Ну добре, давайте ще оту, — кивнув байдуже пальцем на вельми чистеньку і симпатичну чорняву дівчину

— Іди, — один із ченців штовхнув ту в спину.

— Христофоре!

— Так.

— Що з тобою за люди?