Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

— Часи міняються, люди міняються, панотче…

— Ну дивись… Гарно розважитись бажаю.

— Та й вам не нудьгувати…

VІ

Кімната «нагорі» нагадувала невеличку копію інквізиторської палати тортур.

Взагалі тут ні диб, ні коліс не було, а був один лиш стіл дерев’яний посеред кімнатки тії кам’яної, із гратами на маленькій шибці та ще пак на столі лежав кинджал не кинджал — більше схоже на кухонний ніж.

Ще про кімнату тортур нагадувала невелика свічечка на сосновій дошці під стелею і, як та свічка горіла, чути було дух розплавленої смоли — воно чимось нагадувало ладан.

Ніж на столі був не тільки забруднений у густій чорній крові (що навіть не засохла ще з учорашньої «бурхливої» ночі), а ще й у здавалось, людській плоті — чи то шкіра чи навіть нутрощі.

Чорнява дівчина злякалась.

Ота маленька в каптурі нітрохи.

— Цілуйтесь, — Пастир задоволено посміхнувся і відійшов до брудної вицвілої стіни. — Цілуйтесь, вівці, чули чи ні? Гладьте, приголублюйте одна одну, я це люблю…

Чорнява була не на жарт перелякана. Вона потрапила сюди, зовсім не розуміючи, що на неї чекає. Інше ж, маленька дівчина в накидці — вона не була в цьому місці жодного разу, зовсім не могла знати Пастиря та його звичок, але все ж була абсолютно спокійна в цю мить. Вона скидає з голови каптур, демонструє хворобливу блідість обличчя та шиї. Виявляється, вона симпатичніша за першу, але та перша наче реальніша, живіша.

У незнайомки густе, темно-каштанове волосся, м’який овал обличчя, рівний кумедний носик, злегка припухлі губи, що виражають щось середнє між посмішкою і озлобленням. З-під накидки видно ніжну аристократичну шию та трохи такі ж тендітні та бліді плічка.

Маленька дівчина дивним безпристрасним чи то трохи здивованим поглядом вирячених оченят втупилась ув очі чорнявій шльондрі. Нахиляє повільно голову в один бік, тоді в інший, наче намагається щось розгледіти.

Щось дуже важливе.

— Як? — ніби так і не побачивши нічого в тих очах достойного уваги, питає Пастиря.

— Що як?! — той знервований.

— Як цілувати?

— Тобі що, сучко, пояснювати треба? Як усі — в губи!

Дівчина, розуміючи, кивнула і подалась уперед. Її погляд був таким же, але, здавалось, тепер абсолютно байдужий до шльондри навпроти.

Цілувалась незнайомка пристрасно та звабливо, ніби навіть важко дихаючи. Пастир був задоволений. Він уже навіть не просив, щоб вона обіймала чорняву і гладила їй шию.

— Тепер вниз, — командував він, — цілуй її в шию.

Дівчина зупинилась.

— Як?

— Що як, сучко?! — священик розсердився, бо його перервали на найбільш цікавому місці спостережень. — Цілуй як знаєш, а то прикінчу, хвойдо!

Пастир різко тикнув пальцем на брудний кухонний ніж.

— Як знаєш то як знаєш.

Дівчина стрімко відхиляє голову назад, відкриває рота і б’є зубами трохи нижче шиї іншій. Страшної сили струмені крові бризкають по цегляній стіні аж до стелі. Зробивши один скрик, шльондра падає нежива.

Пастир відступає до дверей — вони замкнені.

Дівчина витирає патьоки крові з губ, щік, шиї рукавом та зворотною стороною долоні.

— Це є головна ваша біда, люди, — ви не вмієте говорити недвозначно. Ви й думати недвозначно не вмієте. ПадЬ! — дівчина стомлено та роздратовано махнула рукою в бік священика, і той упав. — Євангеліє писали декілька людей, та й то написали так, що кожне з наступних поколінь розуміло його по-своєму. Де тут недвозначність?

Незнайомка була роздратована власне тим, що не могла відтерти кров.

— А хочеш?.. Зажди.

Пастир злякався до смерті, та навіть не рухався.

Далі він ошалів іще дужче — дівчина полишила марні спроби одтерти лице од крові, взяла зі столу ніж і просто здирала з обличчя ним шматки шкіри.

На їх місці швидко виростали нові, чисті, а відрізані миттю згнивали.

— Хочеш знати, як було насправді?

Дівчина присіла коло Пастиря, ніби хотіла пояснити щось дуже важливе. Раптом за спиною у панотця пролунав басовитий смішок. Незнайомка глянула туди і теж приязно усміхнулась.

Пастир обернувся.

За зачиненими гратами стояли в ряд ті самі незнайомі йому ченці з Христофором.

У Христофора, Пастир помітив, стирчали із рота ікла.

— Насправді:

«І вийшов Христос пасти отару свою, і вийшов, і пас.

І вивів їх на луки, і поїв з луків, і годував з луків, і рождав з луків, і число було їм чотирнадцять тисяч.

Аж росло число те і вдвоє, і виходив Христос сміятися до Іллі та аж до Отця, і був Господь.

КарА СполонЕ, КарА ВіднайдЕ, КарА Уб’Є.

Аж згубилась овця, і стало не чотирнадцять тисяч, що росли, а так же само, але на одну менше.

І пішов Христос у яри, і гори, і провалля, і цвинтарі, і могили, і шукав ту, і віднайшов.

Аж стало віднову чотирнадцять тисяч, що росло, і виходив Христос сміятися до Іллі, і був Господь.

КарА Є РаЙ.

А була овця від чотирнадцяти тисяч, що росли, хвора і знемогла.

І повів Господь овець ради неї у кошару, і був Господь.

Аж тоді ніччю спав Господь.

І не було Іллі, але ж був Господь.

Тоді вже почувся крик.

І забіг Христос у кошару до овець своїх чотирнадцяти тисяч, що росло число їх.

І побачив Господь, що хвора та з іклами овця.

І бачив, що іклами і зубами порвала інших.

І бачив, що стали інші з іклами і зубами.

І бачив, що накинулись на Господа свого.

І не було Господа Бога»[1]

Брудний ніж одним махом розірвав горлянку Пастирю.

VІІ

— Галю! Донечко! Ми думали, тебе вже й на світі білому нема! Ой Господи, дід усе село на ноги підняв — на шлях поїхали! Твої подруги з Пилипівки сказали, що тебе розбійники на шляху схопили!

Гарно вдягнена бабуся обняла Галю так міцно, наче ось-ось задушить, і плакала. Галя теж плакала. Максим зрозумів, що то, певне, Галина господиня.

Вони і ще декілька людей стояли коло чепурненько прибраного подвір’я, а поруч шумів хрущами й бджолами в охайних вуликах сад.

— З тобою все гаразд, Галю? Вони тобі нічого не заподіяли? Чи не поранена ти?

— Та ні, ні, тітко Горпино — усе гаразд. Ось цей добродій мене врятував.

— Ой дякую тобі, козаче! Хай благословить тебе Господь!

Бабуся кинулась до Максима з розпростертими обіймами, але той скорчив щось на зразок млявої посмішки й відмахнувся. Не подумайте, — це не був вияв благородства чи ще якихось високих почуттів. Просто Максим прекрасно розумів, що