Олександра Малінкова - Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова

ГЛАВА 6

Нещодавно відбулася подія. На цьому місці я зі сумом зітхаю. Ви ж вже знаєте моє ставлення до Данієля. Так от мова знову йтиме про нього. 

Повівшись на вмовляння Клари, Данієль таки погодився і привів познайомитися з “батьками” свою дівчину з якою зустрічається останнім часом.

Думаєте я почну розповідати Вам про свої переживання чи навіть ревнощі? Ну-у… Зізнаюся! Такі емоції я теж відчула. А ще…

А ще захоплення! Непідробне! Справжнє! Щире!

Дівчина справді виявилася прекрасною. У всіх розуміннях цього слова. Довге та хвилясте каштанове волосся. Наче порцелянова шкіра. Ніжний рум'янець на щоках. Рожеві красиві губи і блакитні, немов саме небо очі. Таке собі втілення всіх тих якостей та зовнішності, які б лише бажала мати, не побоюся цього слова - кожна шістнадцятирічна дівчина.  

Я помітила їх одразу, щойно автівка Данієля припаркувалася неподалік нашого будинку. Він вийшов перший. Як справжній джентльмен відчинив дверцята  та допоміг їй вибратися з автомобіля. А потім увесь шлях притримував ніжно за лікоть.

В цей момент моя уява малювала мене на місці цієї дівчини. А реальність жорстоко жбурляла на землю. Бо я все ще лишалася товстункою Поллі. 

- Привіт! - дівчина Данієля нахилилася до мене й привітно посміхнулася, я навіть почала озиратися на всі боки. Це точно до мене? - Як тебе звуть? - продовжила вона, а отже я не помилилася.

- Поліна. - Відповіла заїкаючись. 

- Дуже приємно! А мене Сонею!

- Ходімо, Софі! - Данієль нетерпляче потягнув її за руку і удвох вони увійшли в середину будинку.

Може сталося раптове перетворення з гидкого каченяти в гарного лебедя? Якась добра фея зжалилась надімною? Та чуда, як Ви розумієте не відбулося. Я залишилася тою ж потворою. 

- Данієле, Софіє! Ну нарешті! - сплеснула в долоні Клара, яка вийшла їм назустріч.

Сама не знаю для чого поплелася за ними слідом. Чи то інстинктивно хотілося попередити гостю, щоб була весь час напоготові з “дорослими” у цьому будинку. Якщо за свого батька ще могла хоч якось поручитися, що він не буде мило посміхатися, а в кишенях крутити дулі, то Клара і її “любий” молодшенький в мене лишалися під величезним сумнівом. 

- Клара! - мачуха приязно посміхнулася своїми ідеальними вінірами й, протягнула дівчині Данієля руку. - Можеш так мене звати.

- Дуже приємно! 

Вона трималася напрочуд природньо. Навіть коли на Соню витріщилися всі присутні у цьому домі. Данієль лише сильніше стиснув її руку й за великим обіднім столом, звичайно,  посадив біля себе. 

- Полі! - неочікувано дівчина звернулася до мене. - Сідай поряд.

- Я-я? - навіть почервоніла від такої уваги. - Але ж це місце Майкла.

- Впевнена! Він радо поступиться! - припустила Софія.

Та він не поступиться навіть у тому випадку коли буде впевнений що це моя остання вечеря не те що у цьому домі, а навіть у цьому житті. Але незважаючи на мій переляканий вираз обличчя, Соня все ж таки потягнула мене за собою і я зайняла місце поряд з нею. 

Бачили б Ви вираз обличчя звідного брата. Навіть оскаженілий оскал лютого звіра виглядав би в цей момент менш зловіщим. 

І здається я починаю здогадуватися в чому причина. У великій гостьовій залі святково сервірували до вечері стіл. Клара увесь цей час клопоталася поряд, довівши кухарку майже до гикавки переставлянням, щоб все виглядало “ідеальним”. Ідеальний бенкет в її ідеальному світі… А от коли приїхали Данієль з Сонею, жінка вийшла їм на зустріч, і Майкл лишився там сам. Швидше за все за цей короткий проміжок часу він встиг підсипати щось в мою індивідуальну порцію їжі, яка стоїть навпроти стільця де зазвичай сиджу я. Ось чому він зараз лише колупається в тарілці і зовсім не поспішає скуштувати бодай хоча б щось. 

- Майкле! - звернулася до нього Клара. - Ти зовсім нічого не з'їв. 

- Це, це… - він замовчав надувши пихато щоки. - Це неможливо їсти, їжа кимось навмисно зіпсована, щоб дошкулити мені.

- Що ти таке говориш!? - по інтонації мачухи одразу стало помітно, що їй зовсім не зручна ця розмова, що вона радше змусить сина замовчати, принаймні зараз, доки за столом гостя. 

Ілюзія ідеальності починає тріщати по швам. Ось-ось лусне, як мильна бульбашка! 

- Я говорю, що мені щось підсипали! - Майкл стиснув в руках виделку. 

І ось! Увага! Гуру імпровізації знову на сцені у всій своїй красі! Щоб так грати як Майкл треба мати неабиякий талант!

- Це неможливо! - Клара нервово сіпнулася й в сотий раз поправила свою й без того бездоганну зачіску. 

- Спробуйте! Але не раджу! - він відсунув від себе тарілку. - Хто хоче першим?

Тобто сам зіпсував мою вечерю, а тепер вирішив розіграти театр одного актора. Але для вдалого фіналу йому дечого не вистачає! В даному випадку -  клепки!

Перший не витримав батько, потягнувся й дістав його тарілку. Наколов на веделку маленький шматочок і поклав собі до рота. Але дуже швидко виплюнув його у серветку, яку підніс до рота.

- Я ж казав! - з поглядом переможця викрикнув Майкл.

- Напевно, я теж не буду! - тихо прошепотіла Софі й поклала свою виделку. 

- Я знаю хто це зробив! - виплюнув чергову порцію отрути зведений брат. - Кухарка! Як її там! Вирішила помститися за зауваження! Та ще й готує посередньо! Мамо, чому ми не можемо запросити нашого кухаря?

- Майкл, це досить серйозне звинувачення! - втрутився батько. 

Нарешті! В нього відкриються очі!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍