Літа Най - Я (не) люблю осінь, Літа Най

Розділ 5

– Не подумай нічого такого, подруго, але тобі не здається, що у вас усе якось занадто швидко пішло. Я б навіть сказала не пішло, а полетіло, – голос подруги лунав із динаміків телефону.

Я лежала в одязі на своєму ліжку і бездумно дивилася в стелю. Як я взагалі могла про щось міркувати після таких запаморочливих поцілунків.

– Не знаю, Марин, – зітхнула я, перевертаючись на живіт. – Це дивно, але я ж сама цього хотіла. Стати з ним ближче, не гаючи часу. І саме це й сталося. То чому я тепер маю вишукувати підступи. Може це доля, – мрійливо протягнула я.

– Доля чи ні, але ти заслужила щастя і я рада за тебе, якщо ти всім задоволена.

– Та я не просто задоволена, я в захваті, – майже пропищала я. – Перший поцілунок. Та ще й з хлопцем моєї мрії. Що може бути краще?

– Скласти всі іспити на відмінно? – глузливо запропонувала Марина. Після мого гучного фиркання вона розсміялася і сказала: – Гаразд, не буду тобі заважати занурюватися у свої спогади. На добраніч.

Цієї ночі мені справді чудово спалося. Здається, навіть снилися хороші сни, але не пам'ятаю які.

Вихідні пролетіли непомітно. Мені здавалося, що я буду постійно думати про Руслана і наш із ним несподіваний поцілунок, але мене затягнуло в домашні справи, а також перші шкільні завдання. Тож про те, що в мене начебто є особисте життя, я згадала лише в понеділок, тоді як по десятому колу відпрацьовувала першу частину місячної сонати Бетховена. І коли мої думки повністю заполонив чоловік, далеко не Людвіг, я опустила кришку фортепіано і попрямувала до репетиційної зали.

Тихенько прочинивши двері і прошмигнувши в щілинку, я побачила, як мені широко посміхнувся Руслан. І якщо в мене і були якісь страхи стосовно нашої останньої зустрічі, то після цієї посмішки вони всі випарувалися.

Не відволікаючи музикантів, я влаштувалася на підлозі кімнати, за звичкою діставши блокнот. Картинка не вимальовувалася і на білому аркуші лишалися просто незрозумілі штрихи олівцем. Всьому виною була постійна зміна музики. На початку вересня за традицією в нашій музичній школі проходив день відкритих дверей, і ми влаштовували щось на кшталт показового концерту. А сформовані колективи були одними з головних учасників. Тож зараз гурт репетирував різні попсові пісеньки, що складали основний репертуар таких концертів.

– У мене вже зв'язки болять від естрадних пісень, – простогнала Марина. Ну так їй було не позаздрити, враховуючи, що саме вона є солісткою групи. – Давайте вже щось інше. Будь ласка.

– Гаразд, – погодився Артур. – Давайте те, що розбирали минулого разу.

І вони знову повернулися до свого нового творіння. Зігравши кілька разів кожну партію окремо і внісши корективи, гурт виконав невеликий відрізок разом.

– Непогано, – сухо прокоментував Артур, хоча в мене від їхньої музики перехоплювало подих. – Марино, давай із текстом.

Дівчина задоволено кивнула: їй вочевидь хотілося відчути на язиці нові слова. Коли Руслан відбув ритм і пролунали перші ноти, подруга заспівала низьким голосом:

 

У зливах тонуть асфальти й почуття

Слова – в шумі мотору й скрипі гуми

Осінні тумани спиняють серцебиття

Пожовкле листя поховало наші думи

 

Навколо блукає натовп мертвих душ

У людях, зовні живих наполовину

Чи взяти нарешті той чистий аркуш?

Чи педаль газу і вперед до загину?

 

Моїм тілом пробіглися мурахи. Щось гаряче й водночас темне пройшлося всередині, чіпляючи глибини душі.

– Марино, це неймовірно, – протягнула я, піднімаючись на ноги. – Справді, мене пройняло.

– Я теж так думаю, – усміхнулася вона і натхненно додала: – Але твої комплементи не за адресою. Це не мої рядки.

– А чиї? – надміру здивовано запитала я.

Просто я знала, що саме Марина завжди пише тексти до пісень і була справді шокована такою новиною.

– Нашого фронтмена, – урочисто оголосила вона.

Я перевела погляд на Артура і помітила, як він ледь помітно скривився. Він не любить, коли його називають фронтменом. Каже, що для цього йому потрібно бути головним вокалістом, чиє місце займає Марина. А дівчина заявляє, що фронтмен – це лідер групи і не обов'язково соліст.

– Артуре, це дуже круті слова, – щиро відмітила я.

Хлопець тільки кивнув, підходячи до Марини і починаючи щось змінювати в тексті, щоб краще лягало на ноти. Я навіть не помітила, коли Руслан опинився позаду мене і поклав руку мені на талію. Його гаряче дихання торкнулося мого вуха, від чого мене немов ударило струмом.

– Я скучив, – сказав він, стоячи позаду.

– Я теж, – пошепки відповіла я.

– Підеш зі мною на побачення? – з посмішкою у голосі запитав хлопець.

Мені хотілося стрибати від радості, а ще про всяк випадок перепитати, чи правильно я розчула, але я стримала всі ці пориви і лише уточнила:

– Коли?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍