Інна Земець - Чужий і найрідніший, Інна Земець

- Доброго ранку, Лесик. Чого в таку рань скочила?

- А хто б мені сказав… Само собою якось. А ти хіба вчора не закінчив свій Тадж-Махал аж вночі? Думала до обіду спатимеш.

- Така сама історія – просто прокинувся і все.

Сонце потроху нагріває повітря, ми сидимо на березі, споглядаємо на воду і розмовляємо. За годину до нас приєднуються Славко і Міла, приїхав нарешті до коханої. На вечір домовляємось шашликів зготувати, біля вогнища посидіти, а день – кожен сам за смаком проведе. Тарас йде будувати, Міла зі Славком тет-а-тет день проведуть, а я обираю між читанням і компанією її брата. Вирішую присвятити день літературі, але йду повз свій будиночок. Зрештою, я теж дещо вмію, тож хоч майстром і не назвусь, а асистент із мене вийде. Сама Андрія за невміння спокоєм насолодитись подумки сварю, але й собі роботу знайшла. Та вона якось в кайф іде, під веселу приємну розмову час летить непомітно. А який вечір гарний провели! Насмажили смаколиків, ароматного домашнього вина охолодили, до пів ночі просиділи, а на ранок знову на річку зібралися. Наплавалися як в дитинстві – аж о синіх губ. Хлопці завжди хлопці, хоч і дружні до нас, та притопити шансу не втратили – що мале що доросле, а звички не минають. Хотіла б сказати, що дружньо і гарно повеселилася, та як Тарас мене з під води вихопив і підкинув – серце кілька не сестринських ударів пропустило. Вже збиралися по будиночках розбігатися та почали домовлятся про плани на вечір, як приєднався до нас Андрій. Оце тільки зараз згадала, що сьогодні мав приїхати. І ще спіймала себе на думці, що весь цей час я не зі своєю парою була, бо он вона переді мною стоїть і трохи здивовано на нашу компанію дивиться. Мілка з Славком у воді біля берегу куйовдяться, Тарас у мене з волосся водорості виплутує. Знайомство вийшло дивне, та приязне. Андрій цілу промову виголосив, компліментами господаря завалив і одразу в свою улюблену еко тему увіп’явся. Тарас повів його територією, про всілякі сонячні батареї та всяке інше зачепилися, вже потім зрозуміла де мій хлопець до вечора подівся – удвох з Тарасом у недобудові до роботи стали. Шкода, але за два дні моя відпустка добігла кінця і мусили повертатися. Їхала додому з дивним відчуттям, що перша частина відпочинку чомусь кращою мені видалась. Дивлюсь у вікно, а сама не лани розглядаю, а віддзеркалення обличчя Андрія. І що за ті три дні сталося? Чому думки в голові про відчуження між нами? Хіба я образилась, що не всю відпустку поряд був? Та ні, розумію що не всі інтереси у нас спільні. Коли він до нас приєднався компанія збільшилась на одного учасника, настрій не зіпсував, провели час чудово. Та не полишає відчуття, що між нами щось змінилось і вина у тому за мною. Заховала ті думки глибоко, за кілька тижнів вирішила що все минулося, а за кілька місяців Андрій сам важливу розмову почав, запитав що між нами не так.

 - Оце грім серед ясного неба. А тобі що не так? Я занадто часто купую їжу де упаковка не вторинної переробки чи шо? – жартом не відбилася, довелося по-дорослому поговорити.

Я ніколи не казала йому «Кохаю», я часто уникаю його батьків і друзів, у нас занадто різні інтереси, тощо. Правда це? Так, не перебільшує. Та мені вистачало і того що між нами було: кіномарафонів ввечері, романтичних вечерь, затишних вечорів наодинці. Виявилось, цього Андрієві замало. Шкода, та більше запропонувати мені йому не було чого. Розійшлися приязно, потім вночі під безсонні думки зрозуміла, що навіть невелике полегшення відчуваю, ніби глибоко у серці сподівалась на такий фінал, але сама ініціювати його не хотіла. Міла засмутилась чи не сильніше за мене, хотіла вину за те Андрієві приписати, та я чесно сказала – хороший хлопець, та не склалося у нас – не покохала.

- Міла, не мені тобі про хімію розповідати. Ти і Славко завжди бурхливо одне на одного реагуєте, а ми якось… Ти ж не сподівалась, що ці стосунки між нами назажди? Тільки не кажи, що вже подарунок нам на весілля купила! Бо як купила – тягни до мене, втішатиме мене під час розлуки.

- А тобі аби жартувати! Хороший хлопець, шкода що все так вийшло.

- Ой, тільки не роби з нього Іполіта з того Рязанівскього фільму, що традиційно під олів’є споживали. Хороший – то й не загубиться у великому світі, знайде собі пару з моторчиком в п’ятій точці, щоб не відставала. Ото вже подруга! Тобі мене б втішати, бо то він мене кинув, а вона його шкодує.

- Бо я тебе знаю, надивилась кіно якогось, увійшов твій новий світлий образ героя у конфлікт з реальністю і прощавай Андрій.

- Ага, подивилась днями Великого Гетсбі, тепер шукаю когось схожого. Не маєш знайомих з маєтком на узбережжі і жовтою автівкою?

Аж образилась на неї. Завжди всі кепкували з моєї здатності захопитися кіношним персонажем, навіть сама себе вважала занадто емоційною в цьому аспекті, але ж сприйняття реальності у мене не спотворене. Одна справа захопитися – інша закохатися. Андрія покохати не змогла, спинились на почутті великої симпатії. Він і справді хороший хлопець, але як на мене – занадто рухливий, занадто екстремальний. Я дуже люблю тихі вечори вдома, а йому потрібен фонтан емоцій, який притаманний екстравертам. Не буду я свої звички під чужі підлаштовувати, ніколи собі того не дозволю. Бабуся мені завжди казала, то я собі захисний бар’єр вибудувала, на відміну від матері, що дозволила коханню до чоловіка всю решту в житті затьмарити. Про вовка промовка – невдовзі і та «зозуля» озвалася. Відбулося це, як Майдан стався і до найстрашніших подій підходити став. Я б про мамин дзвінок, мабуть, і не дізналася б, бо той міжнародний виклик отримала бабуся, але та коротка розмова мала фатальні наслідки. Поки бабуся пила пігулки збиваючи тиск і відмахувалась від прохань дідуся викликати швидку – впустили момент. Мене до тих подій залучили лише тоді, коли бабусю повезли в лікарню з діагнозом інсульт. Поки у центрі столиці відбувалася битва за майбутнє країни, я жила поруч її ліжка і молила Бога врятувати життя однієї з двох людей, що були всією моєю родиною. Боролися пів місяця та дива не сталося. Прощалися з бабусею у страшній і холодній залі крематорію. Поруч були лише ті, хто мав тут бути – Кушніри-старші, Міла зі Славком і Тарас. Дуже хотілося зателефонувати «зозулі», прокльонів їй насипати по самі вінця, та це вже нічого б не змінило. Тему про причину інсульту ніхто не підіймав. Міла та її батьки все про те знали, а Тарас про мою маму взагалі нічого не відав. Поминальний обід в кафе пам’ятаю погано, у голові постійно кипіли невимовлені слова «Вона мою бабусю, свою мати вбила!» і події навколо прослизали повз мене наче марево. Дідусь тримався добре, мала б я його підтримувати, а сама лише його силою жила. Одразу прийняла рішення – повертаюсь жити додому, не дозволю йому самому в порожній квартирі страждати. Березень і квітень пролетіли як мить, ніяк не могла себе опанувати, хоча як хто з боку б подивився, «не жінка, а кремінь!», сказали б. Не дозволю свою слабкість показати - ніколи. Потроху ми з дідусем почали оклигувати, раз у гості до Кушнірів удвох завітали. Там і дізналася, що Тарас йде у АТО, а Міла тепер тамує страхи, що і Славко його приклад вирішить наслідувати. За вечерею з того приводу ледь сварка не вийшла, та Міла хоч як не боялася за свого коханого, а все розуміла. Трохи емоцій скинула і припинила. Завершували вечерю мирно і стримано. Як вже у таксі сідали, міцно обійняла Тараса.