Ірина Романовська - Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська

Розділ 5.

Кароліна.

 

 

Різкий стук у двері пробуджує мене від дрімоти. Нецензурні вирази долинають через стіну. Фокусую сонний погляд на екрані телевізора, де йде якийсь фільм про африканські племена. Мружу чоло, потираючи пом'яту щоку. Переводжу погляд на табло електронного годинника, що стоїть на тумбі. Одинадцята година ночі. Отакої.

— Кароліна, відчини! — Горський наполегливо лупить кулаком у зачинені двері.

Не заблукав суджений. Від злості стискаю губи.

— Повертайся до коханки, Горський! — гаркаю я та перевертаюсь на інший бік.

— Якщо зараз не відкриєш, я її виб'ю.

— Хай щастить!

Не обертаючись, зі зневагою махаю рукою. Накриваю голову подушкою та заплющую очі. Нехай робить, що хоче. Він уже показав себе у всій красі, залишивши мене саму ввечері.

Тріск дверної коробки пролунає в ту ж секунду. Підриваюся з ліжка від переляку. Серцевий ритм стрибає до двох сотень.

— Якого біса ти робиш, Назаре?

— Я просто хочу спати у своєму ліжку.

Чоловік відштовхує зірвані з петель двері до стіни та проходить у спальню наче це не він щойно вибив їх плечем. Струснувши з плечей пил, він знімає запонки з манжет, розстібає ґудзики та стягує сорочку. Оголившись по пояс, Назар чухає свої кубики преса та позіхає.

Ошелешено дивлюся на абсолютно непробивне обличчя чоловіка. Мозок закипає від такого нахабства.

— Та він знущається! — буркочу собі під ніс та скидаю долоні до неба. За два кроки підлітаю до Горського й смикаю його за плече. — Швидко збирай манатки та шуруй до своєї білявої макаки з дитинчам.

— Я нікуди не збираюся. Мій дім тут, поряд із дружиною.

Горський продовжує позбавлятися одягу. Відклавши металеву бляху на ремені, він швидко стягує зі стегон темно-сині слакси та залишається в одних боксерах.

— Тебе нічого не бентежить, Назаре?

— А повинно? — скинувши брову, перепитує чоловік.

— Не відповідай запитанням на запитання.

Свердлимо один одного поглядами, боремося в безмовній битві. Зрештою програю саме я, бо не витримую вихору емоцій, що киплять у власній голові.

— Мені реально треба брати кліщі, щоби витягти з тебе хоч слово, Назаре? Гра в мовчанку, після всього, що сьогодні наговорила Аннет, — найгірше, що можна було придумати. Хоча б з поваги до мене ти міг розв’язати свого язика, — останні слова практично шепочу, через сльози, що давлять на горло.

Схрещую руки на грудях та підіймаю підборіддя до стелі. Не тому, що така горда, просто боюся розревітися мов білуга.

Попри те, що я дуже рідко чула слова кохання від Назара, я завжди знала, що він мене по-справжньому любить. Його вчинки були більш промовистими за будь-які романтичні зізнання у світі.

Чоловік зміг визволити мене з найгіршого модельного агентства, зміг переконати пройти лікування, коли виникли проблеми із травленням. Він чергував біля мого ліжка цілодобово, після нещасного випадку в горах. Моє дефіле на закритті Тижня Моди так само здійснилося тільки завдяки його протекції.

Хмикаю. Сльози на щоках, які викликали фурор цього вечора, теж за його сприяння виникли.

Давлю внутрішньою стороною долоні на грудну клітку, ніби вийде якимось чином заспокоїти серце, що зараз болісно ниє.

— У Баженової справді є син, — гарячий видих Назара торкається моїх лопаток.

— Ваш син, ти хотів сказати, — підібгавши губи, уїдливим голосом виправляю я.

— Звичайно, ні. За кого ти мене маєш?

— Але ж вона сказала... А тест ДНК? — розвертаюся на сто вісімдесят градусів та з недовірою в очах дивлюся на Горського. Він встиг одягнути на нижню частину тулуба в спортивні штани. — Чому ти їй нічого не заперечив?

— Інакше Аннет не повірила б мені, — посміхнувшись, спокійно зізнається чоловік.

Голова гуде від кількості інформації, яка потрапила за сьогодні до мого мозку. Скласти все в цілісну картину за дві секунди не виходить.

— Я не розумію. Навіщо?

— Ідея з вимаганням грошей звісно вигадала не Аннет. Вона проста виконавиця. Щоб вийти на реального організатора, я мушу «клюнути» на наживку.

Опускаюсь на край ліжка, не розриваючи зорового контакту з Назаром. Його обличчя розслаблене, плечі вільні.

Підтягнувши штанини вгору, чоловік сідає навпочіпки прямо переді мною. Бере мої долоні до своїх рук та починає заспокійливо пестити.

— Чому ти мені нічого не сказав? — утихомиривши запал, спокійно перепитую я. Вириваю руку та торкаюся його щоки. Гладка шкіра пашить жаром. — Я ж собі місця не знаходила. Я повірила, що ти мене зрадив, - останні слова все ж таки ламають мене, і сльоза котиться по щоці.

— Вибач. — Обережно стираючи великим пальцем мокру доріжку, перепрошує Назар. — Все мало вийти якомога реалістичніше.

— Дурень! — штовхаю чоловіка кулаком у плече. Заводжуся з півоберту. — Я тобі що лялька якась? Використав мене та навіть не відчуваєш провини. Не можна так просто грати спектакль, вбиваючи мене на очах у цієї білявої курки. Я мало не проґавила свій вихід на показі через твої ігри. Ти хоч уявляєш, щоб було, якби вчинила за лаштунками галас?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍