Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

— Він помер, — раптом повідомив лікар, обернувшись від тіла. — Мені дуже шкода, — додав за мить, спохопившись, що не сказав цього раніше, перед звісткою…

Ніч із мертвим тілом… Вона не може не спати й не може спати, бо чогось боїться. За вікном віє і виє вітер. Холоднеча і пустка, ніби після атомного бомбардування…

Потім ранок, після кількох хвилин дрімоти… Туман… Вона вже стоїть у якомусь кабінеті, бо їй потрібна довідка, що дозволяє вивіз тіла за межі міста. Дідусь хотів бути похованим вдома. Потрібно сповістити маму й тата, замовити машину… Хай би хоч батьки домовилися за цвинтар. Місцева бюрократія своїм рутинним непоспіхом переслідує людину навіть після смерті — контора, де видають дозволи, чомусь не працює, під дверима зібралася черга людей у чорному, Тому обступили жіночки, що схлипують і витирають очі мереживними чорними хустинками.

А дідове набрякле тіло тим часом лежить на її ліжку, де вона стільки разів спала голою, де кохалася з Борисом і тими кількома випадковими чоловіками, що з’являлися нізвідки, проносилися крізь неї вихором, а потім раптово зникали… Діда треба було обмити — спочатку зняти з нього брудний, просмерджений потом і ліками одяг, повитирати голе тіло, потім вбрати в парадне… Виявилося, що в діда немає костюма необхідного розміру. Довелося купувати. Тома позичила грошей у знайомої на роботі. Та прийшла ввечері з кількома подружками, і вони почали щось бубоніти. Від їхніх безглуздих банальних слів, що не намагалися пояснити смерть, що сприймали її покірно та спокійно, але лише як чужу смерть, Томі не легшало, навпаки, її дратувала їхня непрохана присутність. Уже краще залишатися самій, — думала вона. Увечері приїхала мама. Завидівши в коридорі труну, про яку подбав протверезілий Борис, прийшли сусіди, яких потягло на мертве м’ясо, немов стерв’ятників.

Мати щось запитувала в Томи, розважливо й по-діловому, наче йшлося не про зникнення людини, а про повсякденну справу, про підготовку до сподіваного свята. Дідовий труп лежав на ліжку в новому костюмі, очі йому закрили, бороду зголили — Тамара кілька хвилин марно намагалася виблювати, конаючи над унітазом, коли побачила, як гостре лезо стинає густу білу щетину, місцями врізаючись у плоть, із якої проте вже не виступала кров… Ніч, тиша, чути, як скрапує зі свічки на грудях небіжчика віск. Тома думає про небуття й не відчуває страху, лише огиду та відчай… Одне й теж, без змін. Цей потворний ритуал не змінюється століттями. Коли в житті якісь зміни, бодай поверхові, відбуваються щомиті, то смерть однакова, завжди і скрізь.

Надходить ранок. З’являється Томин батько, торкається плеча дружини, щось шепоче. Повертається звідкись утомлений Борис і каже їй, що з вивозом діда нічого не виходить, доведеться ховати на міському цвинтарі — він уже домовився. Тома вже не має сил опиратися, сперечатися, доводити, що остання воля небіжчика — це якась там святість і порушити краще закон, ніж її… Якусь мляву спробу змінити щось робить її мати, яка відводить Бориса набік і починає голосно йому пояснювати, що так не можна, бо в селі всі чекають, люди готуються. Борис терпляче все це вислуховує й незворушно пояснює, що без дозволу на вивіз тіла, який ні йому, ні Томі за браком часу не вдалося вибити, ніхто не візьметься транспортувати труп, скільки б за це йому не пообіцяли. Урешті, тоді на всіх і на Тому в першу чергу очікують неприємності… Мати раптом погоджується, кудись зникає разом із батьком, певно, щоб сказати йому, що треба попередити людей у селі. Забави не буде…

Чоловіки (геть чужі та незнайомі Томі люди, що невідомо звідки і як потрапили в її помешкання) підхопили мертвого на руки, похитуючись під вагою трупа, зробили кілька кроків; один, найвищий, намагався керувати рештою, вигукуючи якісь непрактичні вказівки й лише заважаючи іншим; нарешті вони опинилися над труною і впустили діда туди. Глухо гепнуло, піднявся стовп куряви. Борис наливав у кухні горілку для помічників, вони випивали, крекали, надміру гучно висловлювали співчуття, потім виходили курити на коридор, де щось жваво обговорювали. Словом, життя тривало…

Два наступні тижні минули для Томи, як два дні. Вона навіть жартувала на роботі, але щось у ній ніби вмерло разом із дідом, щось, що рухає тебе вперед і примушує борсатися. Вона закостеніла, муміфікувалася, дихала холодно, в унісон зі смертю, наче припрошуючи, прикликаючи її до себе. Чорна синтетична блузка муляла тіло, свербіло під пахвами.

Два тижні потому минули для Томи, як два роки — два нестерпно довгих роки, порожні та пекучі, наче концентрований оцет. Обличчя співробітниць, які жадібно тяглися до неї, щиро вірячи, ніби чинять добро, утинаючи свої пащеки в її життя, невідступна увага, розпитування та ідіотські поради. Що вони можуть радити, коли це сталося не з ними? Звідки вони можуть знати, як зараз почувається вона?

Холодний весняний вітер тяг із гір залишки снігу й розпорошував їх над містом. Вона проходила повз брудні стіни, у які роками впиналася кіптява вулиць, якими стікала каламуть дощів, дивилася на них і відчувала нестерпне й неприродне для живого бажання не бути — сховатися або й зникнути взагалі… Але не можна було не лише спинитися, вона не могла дозволити собі навіть хвилевого перепочинку. Дома накопичилася бездонна прірва якихось робіт, що висіли на ній.

Борис після того, що трапилося, уникав жінки. Він допізна затримувався на роботі, заходив до приятелів на чарку або водив із ними козу майже до ранку.

Падав у ліжко поруч із Томою, яку мучило безсоння, і, не промовивши й слова, провалювався в небуття… Калатав будильник, чоловік схоплювався, вирвавши своєю активністю з нетривкого кількахвилинного сну і дружину, вмивався заготовленою з вечора водою (о п’ятій ранку, коли він починав збиратися, у кранах ще тільки починало клекотіти). Його мучила спрага, він із нудьгою та якимось несформульованим жалем дивився в темінь за вікном, відчуваючи, що віддаляється від чогось украй важливого, що могло йому принести порятунок, із кожною чаркою, із кожним робочим днем, проте змінити щось не в його владі. «Це як нарди, — казав йому одного разу власник, — ну, життя наше, як нарди. Я тому й люблю цю гру. Тут, яким би ти талановитим і вправним гравцем не був, усе залежить від костей. Що тобі випаде — із того й витанцьовуєш, тут уже тобі й карти в руки. Але основне — це кості. Я, наприклад, ніколи, хіба як хворий, то є питання, а так, здоровий, ніколи не програю