Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Але Такрой засміявся і міцно ухопив Крістофера за руку — так міцно, що Крістофер пошкодував, що укріпив його. 

— Ні, на гриби ми подивимося іншим разом. Тепер я знаю, що ти і це можеш зробити, і все буде набагато простіше. Але цю подорож мені замовили тільки на годину. Ходімо. 

Коли вони йшли вгору долиною, Такрой продовжував роззиратися. 

— Якби не було так темно, — сказав він. — Впевнений, що теж бачив би це як долину. Я чую струмок. Це дивовижно! 

Але було зрозуміло, що Проміжок він не може бачити. Коли вони дісталися до нього, Такрой продовжував іти, ніби думав, що це все ще долина. Коли вітер здув туман убік, його там уже не було. 

Крістофер задумався, іти назад у Дев’ятку чи в іншу долину. Але без товариства це вже не було так весело, тож він дозволив Проміжку повернути його додому. 

Розділ четвертий

До наступного ранку Крістофер відчував жахливу нудоту від запаху — а насправді радше смороду зі шкіряної пляшки. Він поклав її під ліжко, але відгонило так жахливо, що він устав і накрив її подушкою, перш ніж зміг заснути. 

Коли Остання Гувернантка прийшла розбудити його, вона одразу знайшла пляшку за запахом. 

— Святі Небеса! — сказала вона, витягнувши її за ремінець. — Ви тільки гляньте! Я не вірила, що навіть твій дядько зможе попросити цілу пляшку цього трунку! Чи ж він не думав про небезпеку? 

Крістофер тільки здивовано кліпнув. Він ніколи не бачив Останню Гувернантку такою схвильованою. Вся її примарна чарівність виявилася назовні, й вона втупилася в пляшку, ніби не знала, сердитися їй, лякатися чи тішитися. 

— Що в ній? — спитав він. 

— Драконяча кров, — сказала Остання Гувернантка. — І навіть не висушена! Я віднесу це прямісінько твоєму дядькові, поки ти одягаєшся, бо твоя матуся влаштує істерику. 

Вона поспішила геть із пляшкою у витягнутій руці, яка розкачувалася на ремінці. 

— Думаю, твій Дядько страшенно зрадіє, — кинула вона через плече. 

Щодо цього не було жодного сумніву. Через день для Крістофера прибула величезна посилка. Остання Гувернантка принесла її нагору в шкільну кімнату разом із ножицями й дозволила йому самому перерізати стрічки, що додало ще більше втіхи. Всередині була велика коробка шоколаду, із великим червоним бантом і зображеним на кришці хлопчиком, який видуває бульбашки. Шоколад був такою рідкістю в житті Крістофера, що він ледь не випустив із уваги конверт, запханий всередину банта. Там був золотий соверен та записка від Дядька Ральфа. В ній ішлося: 

«Молодець! Наступний дослід за тиждень. Панна Белл скаже коли. Вітання від твого люблячого дядька». 

Це так порадувало Крістофера, що він дозволив Останній Гувернантці першій узяти шоколадну цукерку. 

— Я вважаю, — сухо сказала вона, обираючи горіхову, яку Крістофер ніколи не любив, — твоїй Матусі сподобалося б, якби ти запропонував їй одненьку, поки не надто багато від’їдено. 

Потім вона вихопила записку з Крістоферових пальців і кинула у вогонь, ніби натякаючи, що він не мав пояснювати Матусі, що зробив, щоб заслужити шоколадні цукерки. 

Крістофер завбачливо з’їв один рядок цукерок, перш ніж запропонувати коробку Матусі. 

— О серденько, це так погано для твоїх зубів! — промовила Матуся, поки її пальці зависли спершу над полуничною, а потім над трюфельною цукеркою. — Здається, ти став дядьковим мазунчиком — і це дуже добре, раз вже я віддала усі свої гроші в його руки. Одного дня ці гроші стануть твоїми, — говорила вона, поки її пальці наближалися до помадки. 

— Не дозволяй моєму братові надто його розбещувати, — сказала вона Останній Гувернантці. — І, гадаю, тобі варто зводити його до дантиста. 

— Так, пані, — погодилась Остання Гувернантка, смиренна і безбарвна. 

Було ясно, що Матуся не має ані найменшої підозри, про що насправді свідчать ці шоколадки. Крістофер дуже тішився зі своєї відданості волі Дядька Ральфа, хоча він так хотів, щоб Матуся не обрала помадку. Решти шоколадних цукерок не вистачило на цілий тиждень, але вони витіснили із Крістоферової голови радість від наступного досліду. Насправді, коли Остання Гувернантка спокійно сказала наступної п’ятниці перед тим, як іти до сну: 

— Твій дядько хоче, щоб ти пішов до іншого сну цієї ночі, — Крістофер почувався більше заклопотаним, аніж радісним. 

— Ти маєш спробувати дістатися Низки Десять, — сказала Остання Гувернантка. — І зустрітися з тим же чоловіком, що й раніше. Гадаєш, зможеш це зробити? 

— Запросто! — сказав Крістофер гордовито. — Я зроблю це із зав’язаними очима. 

— Так можна і лоба розбити, — зауважила Остання Гувернантка. — Не забудьте зачесатися й почистити зуби і не будьте надто впевненим. Насправді це не гра. 

Крістофер чесно намагався не бути надто впевненим, але це було просто. Він вирушив на стежку, де вбрався у свій забрьоханий одяг, а потім став пробиратися крізь Проміжок, виглядаючи Такроя. Єдиною складністю виявилося те, що долини не були розташовані у правильному порядку. Десятий номер не ішов після Дев’ятого, а був значно нижче і на певній віддалі. Крістофер уже, було, вирішив, що не зможе знайти його. Але зрештою сповз униз довгим схилом із жовтуватого щебеню і побачив Такроя, що вогко блищав у тумані, незручно скулившись на краю долини. Він подав геть мокру руку Крістоферові. 

— Господи! Я думав, ти ніколи не прийдеш. Укріпино мене, зроби ласку. Я вже геть змарнів. Ця остання дівчина анітрохи не така ж помічна. 

Крістофер узяв Такроєву холодну ватяну руку. Такрой одразу почав укріплюватися. Незабаром він зробився міцним, вогким і таким же тілесним, як Крістофер, і також дуже втішеним із цього. 

— Це була та частина розповіді, в яку твоєму дядькові було найважче повірити, — сказав він, поки вони пробиралися в долину. — Та я присягнувся йому, що здатен побачити… ооо… еее… Що ти бачиш, Крістофере? 

— Це Всюдинка, де я дістав свої дзвоники, — сказав Крістофер, із усмішкою оглядаючи круті зелені схили. Він достеменно пам’ятав її. Ця Всюдинка на півдорозі донизу особливим чином повертала до потічка. Але тут було й дещо новеньке — різновид туманності просто обіч стежки. 

— Що це? — спитав він, забувши, що Такрой не може бачити долину. Але Такрой, очевидно, міг бачити долину тепер, після укріплення. Він втупився в туманність співчутливо примруженими очима. 

— Частина досліду твого дядька, яка, здається, не спрацювала, — сказав він. — Це мала бути безкінна підвода. Він намагався прислати її зустріти нас. Як ти гадаєш, можеш її також укріпити? 

Крістофер підійшов до туманності й спробував покласти на неї руку. Але вона, здавалося, не була присутня тут настільки, щоб він міг її торкнутися. Його рука просто пройшла наскрізь. 

— Не переймайся, — сказав Такрой. — Твоєму дядькові просто доведеться подумати ще раз. І підвода була лише одним із трьох дослідів на сьогодні. 

Він наполіг, щоб Крістофер написав велику цифру «10» у багні стежки, і потім вони вирушили вниз у долину. 

— Якби підвода спрацювала, — пояснив Такрой, — ми б спробували щось об’ємніше. Але оскільки маємо те, що маємо, діймо за моїм планом і шукаймо тварину. Божечки! Який я радий, що ти вже прийшов. Я був