Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Такрой тримав руки в кишенях і мав цілковито невимушений вигляд. Але Крістофер мав відчуття, ніби Такрой зазвичай потрапляє у Всюдинки в спосіб швидший і геть відмінний. Він кілька разів упіймав на собі погляд Такроя, так, ніби Такрой не був до кінця впевнений, куди йти, і чекав, щоб побачити, що зробить Крістофер. Здавалося, він відчув полегшення, коли вони дійшли до кінця долини й опинилися на розбитій колією дорозі поміж велетенських тропічних дерев. Сонце майже зайшло. Навпроти в напіврозваленій старій корчмі світилися вікна. 

Це була одна з найперших Всюдинок, у яких побував Крістофер. Він пам’ятав її теплішою і вологішою — раніше. Тоді великі дерева були ясно-зеленого кольору й стікали вологою. Тепер же вони здавалися коричневими й доволі зів’ялими, наскільки він міг бачити у рожевому призахідному світлі. Коли він ішов слідом за Такроєм через божевільно сплановану веранду корчми, то помітив, що кольорові кульки грибів, які зачарували його останнього разу, стали білими і сухими. Крістофер задумався, чи згадає його господар. 

— Господарю! — гукнув Такрой. 

Але нічого не відбулося, тож він звернувся до Крістофера: 

— Можеш постукати по столу? Я не можу. 

Крістофер помітив, що вигнуті дошки підлоги рипіли під його ногами, а під Такроєвими — ні. Було схоже на те, що Такрой певним чином не був насправді тут присутній. Тоді Крістофер узяв дерев’яну миску й наполегливо постукав нею по покорченому столику. Це була ще одна річ, яка змусила Такроєві очі примружитися. 

Коли господар причовгав, то був закутаний щонайменше у три в’язані шалики і мав вигляд надто нещасний, щоб помітити Крістофера, не те щоб пригадати його. 

— Посланець Ральфа, — сказав Такрой. — Думаю, ви маєте для мене пакунок. 

— О так, — здригнувся господар. — Чи не зайдете ви всередину від цієї винятково лихої негоди, пане? Це найлютіша зима, яку будь-хто бачив за останні роки. 

Такрой здивовано звів брови і зиркнув на Крістофера. 

— Мені досить тепло, — сказав Крістофер. 

— Тоді ми залишимося надворі, — сказав Такрой. — Пакунок? 

— Зараз, пане, — затрусився господар. — Та чи не бажаєте ви скуштувати чогось теплого, що зігріє вас? Коштом закладу, пане. 

— Так, будь ласка, — спішно погодився Крістофер. 

Останнього разу, як він був тут, йому дали щось шоколадне, але не какао, щось набагато краще. Господар кивнув, усміхнувся і почовгав тремтячи усередину. 

Крістофер сів за столик. Попри те, що вже майже cтемніло, він був у теплі і почувався затишно. Його одяг добре висихав. Зграї тлустих нічних метеликів билися в освітлені вікна, але між ними було вдосталь світла, щоб побачити, що Такрой сів у повітрі, а тоді зісковзнув убік на стілець по той бік столика. 

— Тобі доведеться випити що-б-це-не-було за мене, — сказав Такрой. 

— Без проблем, — мовив Крістофер. — Чому ти сказав мені написати цифру дев’ять? 

— Бо ця плеяда світів відома як Низка Дев’ять, — пояснив Такрой. — Здається, твій дядько має тут багато справ. Через це було так легко влаштувати дослід. Якщо це спрацює, я гадаю, він спланував цілий набір мандрівок, в усі Споріднені Світи. Тобі це видаєтьcя трішки занудним, чи не так? 

— О ні. Мені це подобається, — сказав Крістофер. — Скільки їх іще після дев’ятки? 

— Наш — дванадцятий, — сказав Такрой. — Потім вони переходять до першого, уздовж іншого шляху. Не питай, чому вони йдуть у зворотному напрямку. Це традиція. 

Крістофер спохмурнів. Долин було набагато більше, ніж цих, у Проміжку, — розпиханих в усі боки, та ще й без прямого шляху, щоб лічити до дванадцяти. Але він припустив, що, можливо, в якомусь сенсі Такрой чи Дядько Ральф знають краще. 

Господар спішно причовгав назад. Він ніс дві чашки, в які парував чорний шоколад, хоча його приємний аромат було майже зіпсуто менш приємним запахом із круглої шкіряної пляшки на довгому ремінці, яку він кинув на стіл біля чашок. 

— Осьдечки, — сказав він. — Це пакунок, а це — щоб вас трохи зігріти й випити за подальші справи, пане. Не уявляю, як ви можете витримувати оте все надворі. 

— Ми звідти, де клімат холодний й туманний, — озвався Такрой. — Дякую! — додав у спину господареві, коли той знову почовгав усередину. 

— Гадаю, зазвичай тут спекотно, — зауважив він, коли двері затраснулися. — Звідки мені знати. У духовній формі я не відчуваю спеку чи холод. Це добре смакує? 

Крістофер щасливо кивнув. Він уже випив одну маленьку чашечку. Напій був темний, гарячий і смачний. Він підсунув до себе Такроєву чашку і пив маленькими ковтками, щоб розтягнути задоволення. Але кругла шкіряна пляшка смерділа так огидно, що заважала відчувати смак. Крістофер переклав її на підлогу, подалі від себе. 

— Я бачу, ти можеш підняти її і випити, — сказав Такрой, спостерігаючи за ним. — Твій дядько сказав мені ретельно переконатися, але сам я вже не маю й найменших сумнівів. Він сказав, ти губиш речі на Переході. 

— Це тому, що важко переносити речі через скелі, — пояснив Крістофер. — ля скелелазіння потрібні обидві руки. 

Такрой задумався. 

— Гм. Це пояснює ремінець на пляшці. Але може бути багато різних причин. Хотів би я їх з’ясувати. Наприклад, чи намагався ти коли-небудь пронести дещо живе? 

— Щось таке, як мишка? — припустив Крістофер. — Я міг би перенести її в кишені. 

Радісний вираз раптом з’явився на обличчі Такроя. Крістофер подумав, що він схожий на людину, яка збирається добряче побешкетувати. 

— Спробуймо, — сказав він. — Давай перевіримо, чи зможеш ти наступного разу перенести маленьку тваринку. Я переконаю твого дядька, що нам потрібно це знати. Здається, я помру від цікавості, якщо ми цього не спробуємо, навіть якщо це буде остання річ, яку ти зробиш для нас! 

Здавалося, після цього Такрой ставав усе більше й більше нетерплячим. Врешті він підхопився з таким поспіхом, що пройшов просто крізь стілець, ніби його тут не було. 

— Ти ще не закінчив? Ходімо вже! 

Крістофер із жалем перехилив крихітну чашечку дном догори, щоб видобути останні краплі. Він підняв круглу пляшку і повісив за ремінець на шию. Потім зістрибнув із веранди і вирушив униз — розбитою дорогою, палко бажаючи показати Такроєві містечко. Гриби росли, як корали, на всіх ґанках. Такроєві би це сподобалося. 

Такрой погукав його. 

— Агов! Куди ж ти пішов? 

Крістофер зупинився і пояснив. 

— У жодному разі, — сказав Такрой. — Не має значення, що ці гриби рожеві з голубим. Я не втримаю цей транс довше і хочу впевнитися, що ти теж знайдеш вихід. 

Це було розчарування. Але коли Крістофер підступив ближче і придивився до нього, йому здалося, що Такрой набуває вигляду блідого й трепетного, наче може розчинитися в темряві або перетворитися на одного з нічних метеликів, що б’ються у вікно корчми. Стурбований цим, Крістофер поклав руку на рукав Такроя, щоб втримати його на місці. В одну мить Крістофер ледве відчував присутність цієї руки — наче пухнастої кульки пилу, що назбиралася під Крістоферовим ліжком, — але за мить вона добре згустилася. Обриси Такроя увиразнилися й почорніли на тлі темних дерев. Сам Такрой залишався нерухомим. 

— Вірю, — сказав він так, ніби зовсім у це не вірив. — Ти зробив щось, щоби мене відновити. Що ти зробив? 

— Укріпив тебе, — сказав Крістофер. — Тобі це було потрібно, тож тепер