Адам Пшехшта - Акули і дрібна рибка

Готуючи вечерю, він намагався не думати про незнайомого власника каблучки, для якого вічність тривала неповних два роки, проте золота дрібничка дивно подразнювала середній палець, хоча й не була надто тісною. Кроне сподівався, що вона, чи він загинули швидко і без болю, а робітничо-селянській армії не вистачило часу, щоб отримати від того задоволення…

Ніч була винятково холодною і хоча офіцер вкрився передбачливо прихопленою ковдрою, йому докучав озноб, який змінювався кошмарами, його часто будили таємничі звуки лісового життя. Вранці йому не хотілося снідати, він тільки випив кави, заправленої краплиною коньяку. Сполоснувшись в струмочку, що тік неподалік, він вирішив підійти до траси. Він хотів оглянути покинуте втікачами спорядження, а також здобути трохи кори верби. Та остання – а на узбіччі дороги росли верби, впереміж з тополями – повинна усунути постійний озноб і запобігти ймовірній хворобі. В теперішній ситуації навіть звичайна застуда могла йому дорого обійтися. Кроне пам‘ятав, як один з його друзів потрапив в руки НКВД, перебуваючи в чудово виконаній криївці за фальшивою стіною. Через нещасливий збіг обставин, під час обшуку в будинку на нього напав приступ кашлю…

Всівшись на гілці дуба, яку він використовував для спостереження, Кроне побачив, що доки сягало око траса була порожня. В бінокль він зауважив гармату, що стирчала в канаві, вози з артилерійськими набоями й розкинуті по траві невеличкі пакунки. Може в них знайдеться щось корисне? Йому були потрібні харчі, ліки, а навіть чоботи – ті, в яких він виїхав не годилися для прогулянок по вибоїстих дорогах. За тиждень, чи два вони розлізуться. Вбитий росіянин носив взуття принаймні на два розміри менше, Кроне був змушений шукати далі, тим більше, що не відомо, як довго йому доведеться втікати. Врешті-решт було потрібно вияснити причину дивної поведінки фронтових підрозділів. Чому частини, які ще становили певну бойову силу, відступали, навіть не намагаючись приготувати засідку, прикрити відступ? З того, що бачив “двієчник”, виникало, що солдати зберегли елементарну дисципліну, відступали організовано, просто в цьому всьому відчувалася якась незрозуміла паніка. Може покинуті втікачами речі допоможуть йому розв‘язати цю загадку?

Без поспіху, з готовим до пострілу вінчестером, прикриваючись кущами й поодинокими деревами, він почав наближатися до траси. Тільки зараз він зауважив, що тиша аж дзвенить у вухах – замовкли навіть птахи. Закусивши губи, витягнув бінокль і ще раз перевірив дорогу – порожня. Не дивлячись на це його інстинкт бив на сполох, Кроне не залишало відчуття, що небезпека поряд. Після коротких роздумів він побіг в бік покинутої гармати, якщо втікачі залишили щось корисне, то саме там. Проте на возі біля стодвадцятиміліметрової гармати Шнайдера були тільки набої, а в траві навколо валялися порожні скриньки від боєприпасів до кулемета. В аптечці, ще лежала під кущем ліщини, він знайшов тільки пляшечку йоду. Кроне сердито вилаявся і перейшов на другий бік траси – там принаймні він здобуде кору верби, гіркий настій повинен відігнати хворобу. Тоді він відчув це – аромат дивних, важких парфумів, змішаний з запахом жіночої шкіри, чи то волосся? Бентежний і чуттєвий, а в той самий час якийсь інший, чужий, він не викликав еротичних асоціацій. Кроне блискавично повернувся, вбив дуло пістолета в живіт жінки, що стояла в нього за спиною.

-- Тільки не застрель мене, Йогане, -- попросила вона усміхаючись.

Кроне закліпав – постать незнайомки то з‘являлася, то зникала, ранячи й втомлюючи погляд, в неї було звичайне обличчя тридцятирічної жінки, яке інколи змінювалося в подобу істоти, вигляд якої було важко описати, але вона западала у пам‘ять немов знак, випалений розпеченим залізом, викликаючи почуття туги і ледь не язичницьке поклоніння.

-- Ти хто? – прохрипів він крізь стиснене горло, опускаючи пістолет.

-- Ти ж впізнав мене, Йогане. Повинно минути трохи часу, перш ніж ти це признаєш, проте врешті-решт ти не зможеш вдавати, що забув, що не бачиш зв‘язку…

Кроне втупив очі в землю, намагаючись заспокоїти дихання. Вид незнайомки викликав у нього майже фізичний біль.

-- Це мине, -- обізвалася вона, немов читаючи його думки. – Кілька днів і ти звикнеш.

-- Ти хто? – повторив він вперто. – Як тобі вдалося підкрастися? Я не бачив і не чув тебе, тільки запах…

-- Подумай про Мінськ, -- підказала вона. – Про “Агонію”.

В нього немов обрушилася стіна, яка відгороджувала його від спогадів:”Агонія”… Контакт з чужою свідомістю машини-немашини, страх від зіткнення з істотою грізнішою від бенгальського тигра, здивування, коли кати з ОГПУ почали вмирати через дивний каприз чужої… істоти, бо аж ніяк не апарата?

-- Це ти… тоді…?

-- Я, -- підтвердила вона.

-- Ти не машина?

-- Ти що! – жінка легко скривилася.

Кроне глянув краєм ока, вона вже не змінювалася так, як раніше, хоча її постать все ще легко мерехтіла.

-- Що там трапилося?!

-- Я поясню тобі, що зможу, але може давай повернемося в твій табір. Бо в тебе є табір, правда? Крім всього іншого я страшно голодна.

-- Здається я збожеволів, -- пробурмотів Кроне. – І як це розуміти: ”що зможу”?

-- Не поспішай, Йогане, -- зітхнула незнайомка. – Давай поступово… Почнемо від одичних апаратів.

-- Так?

-- Ти задумувався, чому одичну енергію неможливо виміряти? Як, наприклад, електрику?

-- Я не фахівець! Навіть Наркєвич… -- офіцер замовк, ніби тільки зараз до нього дійшло те, що він вже давно знав.

-- Закінчи, будь ласка.

-- Навіть Наркєвич не надто орієнтувався, як це працює…

-- Ніхто не орієнтувався, -- уточнила незнайомка. – Те, що колись написав фон Райхенбах це маячня.

-- Отже, одичної енергії не існує? – запитав Кроне.

-- Скажімо, існує щось, що ви назвали одичною енергією. Але вона не походить з вашого світу… Ви її вкрали, і вам доведеться дорого за це заплатити. Дуже дорого, -- сказала вона діловито,