Адам Пшехшта - Акули і дрібна рибка

Що далі? Він не знав. Він міг би відступити, скориставшись розривом між першою та другою хвилею російських військ, заховатися в якомусь забитому дошками селі здаля від гулу війни, або навпаки – затесатися в натовп в будь-якому з більших міст. З допомогою прихопленого з дому комплекту документів він без проблем міг виправдати свою присутність і тут, і там. Був також інший, значно ризикованіший, хоч дуже привабливий варіант. Росія… Якби йому вдалося продертися через лінію фронту – безлад, який безсумнівно буде супроводжувати поспішне переслідування польських підрозділів, що відступатимуть, повинен це полегшити – він міг направитися вглиб СССР. Там його не шукатимуть не тільки свої з “Двійки”, але й переможці, які безперечно невдовзі почнуть полювання на працівників служб, з якими вони воювали останніх двадцять років…

Коли настала ніч, він з‘їхав з асфальтованої траси на лісову доріжку, на якій ледь вміщувалася машина, і зупинився в заростях розлогих ялин. Щоправда, він сумнівався, що його шукатимуть з повітря, однак, спрацювали роками треновані рефлекси, практика. Хмиз був сухим – наслідок винятково спекотного останніми тижнями літа – тож він без проблем розпалив невелике багаття, заварив чаю і підкріпився шматком вже черствого хліба, загризаючи ним одну з понад десятка, прихоплених з дому, консервів. Скрегіт багнета об бляшанку, запах диму змішаний з ароматом лісу, навіть змучені м‘язи, все це нагадувало йому часи двадцятирічної давності. Тільки він вже не був молодим, сповненим запалу поручником, а цинічним, понад сорокалітнім чоловіком. Його не переповнювало бажання битися з ворогом – він знав, що так чи інакше загарбники переможуть. Він не міг навіть знайти втіхи у почутті братерства, свої переслідували його немов скажену собаку. Що й не дивно – він залишив після себе мертвого Коменданта і труп молодого, перспективного офіцера, у якого несподівано, безжально відібрав життя, не залишивши жодного шансу на захист. І все це щоб уникнути катастрофи, схожої на кошмар, що наснився жорстокому богу. Нереальної, такої, яку неможливо охопити розумом, хтозна, чи не вигаданої…

Кроне прокинувся задерев‘янілий, у вологому від роси вбранні, з долонею на рукоятці пістолета – вочевидь заснув відразу після вечері. Перш ніж встати з землі, він доволі довго вивчав запахи й звуки, що доходили до нього, шукав у них фальшиві нотки, проте ніякої загрози не відчув. Тихо лаючись, виконав кілька гімнастичних вправ, щоб розігріти змерзле тіло, нарешті розпалив вогонь. Справа була ризикованою, бо ранкова імла не приглушувала запахів, але Кроне вже давно навчився, що потрібно користатися нагодою – зараз він міг заварити собі каву, наступної може не випити ніколи… Гарячий, запашний напій і поживна, хоча дещо жирнувата консерва вгамували голод і відігнали викликаний холодом озноб. Кроне зібрав намет, завів машину і поїхав у бік траси. Він сподівався, що йому вдасться проїхати ще кілька десятків кілометрів – східна лінія оборони впиралася в Буг, до прифронтової зони залишився ще шматок дороги. Щоправда, йому кортіло поповнити запаси бензину, купити трохи хліба, але якщо рапорт про його втечу дійде до передових частин, ті обов‘язково прочешуть околицю. Краще не ризикувати, що хтось його впізнає і направить групу переслідування на вірний шлях. Він давав собі ще три години – потім йому доведеться залишити машину і подорожувати пішки.

***

Замаскований зрізаними гілками намет було важко зауважити з більшої, ніж кілька метрів відстані, однак, про всяк випадок Кроне розташував табір в глибині лісу. Сам більшу частину дня сидів на гілці розлогого дуба, спостерігаючи в бінокль, що відбувалося навколо. Прямо, за якихось півтора кілометра від пагорба, на якому він розташувався, проходила траса. Заповнена підрозділами, що поспіхом відступали. Всупереч очевидним висновкам, цей масовий відхід не нагадував втечі переможених військ, не було чути звуків бою, солдати виглядали на нервових, а навіть переляканих, проте вони не виставили спостережних постів, щоб попереджати про ворожі літаки чи танки. Так, наче те, чи вони врятуються від небезпеки, залежало виключно від щастя і швидкості. Артилерія, улани, піхота – навіть найбільш елітні підрозділи рухалися гарячково, нервово спостерігаючи за горизонтом, але не залишали спорядження, не розбігалися, проте не виказували жодного наміру стати до бою, затримати переслідувачів… Все це було неможливо зрозуміти. Під вечір з‘явилися перші мародери – серед них, оце так несподіванка, також в російських мундирах. Кроне ще раз навів бінокль на різкість і направив його на високого солдата, який оглянувшись позад себе, помчав у бік лісу, направляючись прямо на пагорб. Не дивлячись на вечірні сутінки було чітко видно форму шолома на голові втікача. Безумовно російський.

Кроне зісковзнув з дерева, став спиною до стовбура, стискаючи в руці вінчестер. Незабаром він почув поспішні кроки і важке дихання солдата. Почекав, поки той пройде повз нього, тоді копняком під коліно збив з ніг.

-- Лєжать! – гаркнув, побачивши, що повалений намагається встати.

Підігнаний не надто делікатним поштовхом, полонений перекотився на спину і вдивлявся у Кроне божевільними від страху очима. Він мав на собі закривавлений мундир російського піхотинця.

-- Ти хто? Чому втікаєш? – запитав Кроне.

Росіянин пробелькотів щось нерозбірливе, а тоді істерично заридав.

-- Що з твоїм підрозділом?

-- Нема вже мого полку, танки згоріли, палали люди…

Здавалося, що запитання поставлені російською, дещо заспокоїли солдата, хоча кілька разів тільки чобіт “двієчника” на його горлі не дав йому втекти. Полонений зовсім не звертав уваги на приставлене до його грудей дуло вінчестера. Так, наче в нього були гірші проблеми… Кроне намагався продовжити допит, але єдиною реакцією росіянина були розпачливі спроби зірватися з землі. Усвідомивши, що більше нічого не дізнається, ткнув його дулом в сонячне сплетіння і перевернувши знов на живіт, схопив за край шолома, шарпнув енергійно назад. Хруст зламаного хребта пролунав не голосніше, ніж звук тріснутої під каблуком гілки.

Старанно обшукавши труп, Кроне затягнув його в зарості. Трофеї були не надто вражаючі – в кишенях вбитого він знайшов тільки бинт, розпочату пачку сухарів, кілька жіночих ювелірних прикрас і золоту каблучку з написом “1938 – Я.М. на вічність”. Він викинув намисто і якісь сережки, але – подумавши – надів на палець каблучку. Було б ідіотизмом не скористатися нагодою, адже один з