Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

– Без коментарів, – сказала я й відчула на собі її підозрілий погляд.

Це був кодовий сигнал, який означав: «Валіть до біса». «Я забороняю використовувати своє ім’я». «Шукайте іншу». Утім, вони, здається, не зуміли його прочитати.

Я відсунула свій стілець. Цей сигнал був для них зрозуміліший.

– Дякуємо за ваш час, панно Стівенс. – Кайл Донован підвівся і простягнув мені візитку. Колись раніше, якби він так на мене подивився, я б вирішила, що ми чудово спрацюємося. Мені б навіть було приємно.

Я обернулася й рушила до виходу. Біля дверей на мить затрималася.

– Сподіваюся, з нею все буде гаразд.

Я не помилилася. Мітч чекав за дверима.

– Ліє, – сказав він, коли я виходила. Отже, справа серйозна, раз звертається на ім’я в приміщенні школи.

– Мушу бігти на урок, Мітчу, – не зупинившись, сказала я й бадьорим кроком рушила через задній вихід за кабінетами адміністрації до крила з навчальними класами.

Під час уроків школа наче перероджувалася. У глибині коридору хтось впустив олівець, і той повільно покотився підлогою. В туалеті спустили воду. Стіни чітко відлунювали мої кроки.

Я ввійшла до своїх учнів із таким відчуттям, ніби щойно дивом вдалося ухилитися від кулі. І тут я помітила Кейт Тернер, яка, поки мене не було, дала їм якесь завдання й періодично для нагляду бігала між нашими класними кабінетами.

– Усе добре? – ледь чутно запитала вона. Видно, Кейт вирішила взяти опіку над моїми учнями, зрозумівши, що мій допит триватиме значно довше, ніж її.

Я кивком подякувала за допомогу, вдаючи повну безтурботність.

– Жодних проблем.

Коли Кейт вийшла, Іззі Марон підняла руку. Решта сиділи мовчки, пильно стежачи за мною.

– Так, Іззі?

За плечима цокав годинник. За вікном хтось завів машину. У шибку стукала бджола.

– Панно Стівенс, а чому вони хотіли поговорити про тренера Кобба саме з вами?

Тут я зрозуміла, що ухилитися від кулі таки не вдалося.

– Повертайся до свого завдання, – сказала я, відчуваючи на собі погляди всіх учнів у класі. Нарешті, як я і мріяла, моя персона їх зацікавила. Нарешті я заслужила на їхню шану й одностайну увагу.

Я сіла за вчительський стіл, відкрила робочу електронну пошту і, клацнувши мишкою, видалила звідти всі листи. Зрештою, це простіше, ніж відфільтровувати повідомлення Кобба, який завжди писав одне й те саме. Переконана, що десь у мережі копії збереглися, але краще видалити, щоб не муляли ока.

Містечко, як і я, переживало процес змін. Щойно ми з Еммі приїхали, я одразу відчула дивну спорідненість із цією місциною. Школа була новісінька, свіжопофарбована, у всіх класах – найсучасніше обладнання. Першого робочого дня під час ознайомчої екскурсії Кейт зауважила, що це просто казка, як порівняти з її попередньою школою. Тут нам не доведеться користуватися однією друкаркою на всіх чи за тиждень подавати заявку на використання телевізора. Це був новий старт для всіх.

У школі були і старожили, і новоприбульці: люди, які мешкали тут споконвіку, впродовж кількох поколінь – родини колишніх шахтарів, ті, хто не виїхав під час економічної кризи; новобагатьки, що з’явилися тут разом із сучасним центром зберігання й обробки даних, який обіцяв друге дихання для економіки регіону. Я тішилася від думки про те, що стану частиною цього відродження разом із новенькою школою, яку щойно відкрили для забезпечення освітою дедалі більшої кількості мешканців. Уявляла, як ми всі долучимося до спільної справи. До розбудови нового життя.

Та склалося не зовсім так. Нові робочі місця створювали не для тих, хто живе тут незмінно. Разом із новозбудованим дата-центром з’явилися й нові працівники. Школи, яких побільшало вдвічі, ділили, перекроювали. Змінювалися межі районів, зросла потреба в додаткових учителях. З моєю журналістською освітою, досвідом та бажанням переїхати в якусь діру я була тут особливо потрібна.

Іззі Марон, голосно цямкаючи, жувала жуйку. Вона це робила, ясна річ, через те, що на уроках не заведено жувати жуйку, а ще через те, що знала – їй за це нічого не буде. Крутила в пальцях олівець і уважно стежила за моєю реакцією.

Іззі належала до групи новоприбулих мешканців міста. І поводилася так, наче безглуздо великий будинок у безликому передмісті та її грошовитий статус посеред богом забутої глушини – те, чим варто хизуватися.

Іноді доводилося застосувати майже всю мою силу волі, аби стриматися й не нахилитися до неї, не взяти за плечі й не прошепотіти на вухо: «Ти ходиш до державної школи в сраній дірі. Щойно вийдеш хоч на крок за межі цього містечка, і ти – ніхто. Тобі не дадуть так бикувати в іншому місці».

Гаразд. Краще мовчати.

Розділ 5

Я пішла додому раніше. У мене було «вікно» на четвертій парі уроків, і хоча формально я мала б залишатися на робочому місці ще принаймні п’ятнадцять хвилин після дзвінка, я подумала, що сьогодні ніхто на таке не зверне уваги. Еммі досі не дала про себе знати, і я хотіла застати її вдома до того, як вона піде на роботу. Щось мене бентежило, у серце закралася тривога, я не могла її позбутися. Конче треба було побачитися з Еммі.

Ми жили у фермерському будиночку на околиці міста. Еммі закохалася в цей дім ще до мого приїзду; казала, що він схожий на типову хатку, де живуть дідусі з бабусями, що ми з нею, як поважні літні пані, сидітимемо вдвох на ґанку в кріслах-гойдалках і в’язатимемо. Спершу я уявляла цей будинок її очима – спокійна безтурботна ідилія. Тут житиме нова, ще не знайома мені Лія Стівенс. Я приїхала влітку й теж закохалася в цей дім. Навколо повно зелені, спів пташок, ніжний шелест листя. Хатка була частиною більшої картини. Я вперше почувалася невіддільною частиною чогось справжнього. Чогось живого.

Дім стояв у лісі поблизу озера, на південний захід від нього, доволі далеко від межі індустріального району з магазинами та ресторанами, у краї з власною історією, де вулиці мали вказівники з прізвищами моїх учнів. На березі озера був невеличкий піщаний пляж, який уподобали гуси, а влітку тут з’являлася будка рятувальника.

Решту суші навколо водойми займали дерева, колоди та каміння. До найближчої заправки чи широкої дороги, обабіч якої з’являлися крамниці, кафе та незабудовані ділянки, треба було проїхати кілька кварталів на південь або на схід; і ще декілька кілометрів на схід, щоб дістатися до ділового району і