Аскольд Мельничук - Що сказано

Копійка всемогутня

Хоч Зенон і не говорив у родині про політику, все ж досі переймався долею країни. Двадцять другого січня 1919 року східні й західні землі краю злучив повсталий Петлюра. А на четверте лютого у Києві вже були більшовики. Спочатку Роздоріжжя стало самостійним і українським. Потім підлеглим і польським. А потім радянським. Коли його колега з гімназії, поляк-географ, запитав, чому настільки важлива Зенонові та національно-визвольна справа — адже досить глянути на мапи регіону за минуле тисячоліття, аби збагнути безглуздя будь-чиїх претензій на верховенство на цій землі, — Зенон зняв окуляри і вже зібрався читати лекцію. Але схаменувся. Знову наклав окуляри, всміхнувся і ґречно пояснив, що якби вони помінялися місцями і він виявився б поляком в українському середовищі, ну, тоді, мабуть, заспівав би іншої. У всякому разі, завважив Зенон, оскільки Польща воскресла, полякові нічим журитися.

Роки минали в чаду стрілянини і революцій.

Зенон писав листи від імені політв’язнів, таємно передаючи послання їм та їхнім родинам; листи та щоденники, записані на цигарковому папері, переходили під час перекурів або через вартового, підкупленого за горілку і кров’янку.

— Не з нашої вини країна дійшла до отакого, — сказав брат Стефан, коли навідався додому на короткий час. Як завжди, його появу оповивали плітки і скандальні чутки: нібито він посланець Центральної Ради з Києва, донощик на ув’язнених меншовиків чи таємний радник Троцького. — Сама наша країна дурна, — пояснював він. — Якась гідра: одне тіло і сто голів, які наказують, що робити.

Справа в тому, — звірявся Стефан щоденникові, — що всі ми — маргінальні фігури, виштовхнуті історією на задвірки подій. Навіть наша справа сміховинна: хто б не писав нашу історію, буде описувати лови з точки зору зайця.

Були й літні сезони. Попри гармати. На зло їм, мабуть. Заможніші родини виїздили з міста на курорти, де могли плавати, брати купелі й пити мінеральні води.

Наталка збагнула, що справи кепські, коли кошмар пішов за нею на вóди. Їй дошкуляв сон, у якому вона з Ластівкою піднімалася аеростатом під орудою чоловіка з бакенбардами і в пенсне. Коли земля виглядала мов скляна кулька, він питав, чи вміють вони літати. Аеростат от-от перевернеться догори дном. Ластівка заверещала. Наталка хапнула ножиці й кинулася на чоловіка. Але той миттю зник, лезо ввіткнулося в кулю, і та різко гойднулася. Небо над ними почорніло від співаючих хмар. Наталка чула їхній спів, але слів не розбирала. Потім порив вітру підкинув аеростат і витрусив її з донькою у море, наче сіль. Обидві мало не гепнулися об хвилі, але хмари, й далі співаючи, шугнули попід них, і стали пір’ям мільйонів співаючих журавлів, які піднесли їх у небо, що тепер рясніло дирижаблями. Наталка, вже спокійніша, побачила на обрії гору, а на горі чоловіка. Той стояв кошлатий, майже як дерево, і махав своєю однією рукою. Тоді журавлі ринули вниз, та й скинули жінок.

Наталка розповіла доньці свій сон. Дівчина розсміялася і запитала:

— Мамо, а ти колись чула таке кумедне ім’я — Йоган Гальсворті?

— Я не читаю книжок.

— Знаю, але ця тобі сподобалася б. Там про кохання в дуже далекій країні. В Англії.

— Я чула про Англію. Але ніколи там не бувала. Шекспер. То його батьківщина.

— А також Оскара Вільде.

— Це дикунський край, ясочко. Англосакси жорстокі люди. Я мало не поїхала туди вчитися гри на піаніно.

Вона зітхнула, приголомшена власними вигадками. Наталка нічого не читала, то й уяву мала бурхливу. І не мала як зрозуміти, що саме з того, що спало їй на думку, ймовірне, а що — абсурдне. Можливим видавалося геть усе: якщо коло неї нема чудовиськ, то це не значить, що їх немає деінде — у білих плямах на глобусі, у Франції чи в Америці. Чи можемо ми уявити собі, яким міг би бути духовний світ Емми Боварі, якби вона ні разу не відкрила книжки?

-------

Маркіян став хранителем книги — посада для людей не менш загадкова, ніж священство Кирила.

— Що ти туди записуєш? — спитав Стах.

— Усе, — відповів Маркіян.

Так і було. Люди казали, коли хочеш дізнатися, скільки билинок виросло на цвинтарі за новою церквою, запитай Маркіяна.

Оте писання сполошило роздоріжчан. Хіба можуть люди — саме їхнє єство, подих, що піднімається з черева, — перенестися в крапочки на пергаменті? Могутні то чари. Сувій письмен здатен ввести чоловіка в забуття, зробити з тіла посудину для чужих снів… Саме завдяки цим чарам, казав Маркіян, чоловік може жити вічно, — ідея, яку Кирило відкидав.

Ідеї ці мучили Стаха. Він дуже хотів побачити — навіть попестити — таємничі значки.

Одного вечора, коли писар помагав сусідам ставити загату для млина, Стах, який щораз менше часу проводив у кузні, прокрався в Маркіянову хату.

Він став над столом, де лежали перев’язані ремінцями крихкі сувої пергаменту, коли тут за спиною зашепотів жіночий голос мовою, якої він ніколи не чув. Ольга, Турова дружина! Стах закляк. Між ногами шмигнув пацюк. Через солом’яну стріху голосно, у дві щоки, свиснув вітер.

Забувши всі Кирилові молитви, Стах прохав допомоги в Перуна, владаря грому. Рипнули мостини, зашурхотів обрус на столі. Дух наближався. Тремтячи, Стах кинувся до дверей і вискочив надвір. Смажив ягня для Перуна і кляв себе за зраду старих богів. Він так і не торкнувся письмен, яких ставало все більше і більше.

В них можна було прочитати, як Тарас звабив рідну сестру, і їхні нащадки поступово виродилися в повій і пияків; як чотирнадцятирічна Дарка, бранка монголо-татар, завела їх у пущу, потім намовила перейти Чорне озеро, а то було трясовиння, і більшість із них потонуло. Маркіянові записи — громадський літопис, який люди називали книгою, — допомагали розв’язувати суперечки. Якщо в наступних поколіннях уже й не дуже вірили, що Кирило, прозваний вдома святим, убрід перейшов виряве Пекло або що він цілий тиждень служив відправи з татарською стрілою у серці, поки не затягли його на Небо двійко ясноволосих ангелів, — якщо й мало хто вірив отим казкам, усі, однак, були згодні, що містяться в них невмирущі істини.

Посаду хранителя книги, з покоління в покоління, держали Забобони. По Маркіянові Андрій, по Андрієві Аскольд, по Аскольдові Дарко, і так далі, in saeculae saeculorum[1]…

Деякі письмена присвячено домислам щодо зникнення Тура. Ніхто не знав, що сталося. Одного дня він не повернувся зі своєї пообідньої плавби. Увечері нирці жердинами обнишпорили кілька верст по річищу,