Гілберт Кійт Честертон - Хрест із сапфірами

— Треба негайно повідомити Валантена, — сказав лікар, коли Гелловвей плутано розповів йому про все, що наважився роздивитися. — Добре ще, що він тут.

У цей момент, зацікавлений шумом, у кімнату ввійшов і сам знаменитий детектив.

Було потішно спостерігати, як він увесь змінився. Спочатку просто занепокоївся — як господар і джентльмен, що комусь із гостей чи слуг стало погано. Коли ж йому сказали про страшну знахідку, він з усією притаманною йому врівноваженістю миттєво перетворився на енергійного експерта, оскільки така подія, при всій її несподіваності й трагічності, була його професійною справою.

— Лишень подумати, — завважив він, коли всі поспішили на пошуки тіла, — я об’їздив увесь світ, розслідуючи злочини, а тепер хтось господарює у мене в саду. Однак, а де ж тіло?

Вони насилу перейшли галявинку — від річки піднімалася легка імла, — та з допомогою Гелловвея, котрий все ще не прийшов до тями, віднайшли мертве тіло у високій траві. Це був труп дуже високого та широкоплечого чоловіка. Нещасний лежав ниць, і вони побачили могутні плечі, чорний фрак і велику голову, зовсім лису, якщо не враховувати кількох пасем темного волосся, котрі прилипли до черепа, ніби мокрі водорості. З-під обличчя, котре було повернене до землі, повзла червона змійка крови.

— Ну, що ж, — якось дивно промовив Сімон, — в кожному разі це не хтось з нас.

— Лікарю, огляньте його, — доволі різко сказав Валантен, — можливо, він ще живий.

Лікар нахилився над трупом.

— Він ще не цілком холодний, та, боюся, цілком мертвий, — відповів він. — Ану допоможіть мені підняти його.

Вони обережно підняли мертвого на дюйм від землі, і відразу всі сумніви розсіялися найжахливішим чином: голова відпала від тіла. Той, хто перерізав невідомому горло, зумів перерубати й шию.

Це вразило навіть Валантена. «Сильний, як горила», — пробурмотів він. З деяким тремтінням, хоча він вже звик до анатомування трупів, доктор Сімон підняв мертву голову. На шиї та підборідді були помітні порізи, та в загальному обличчя залишилось непошкодженим. Грубе, жовтаве, з впадинами, з орлиним носом та тяжкими повіками — це було обличчя римського імператора або, радше, китайського мандарина. Всі присутні дивилися на це в цілковитому подиві. Ніщо більше не привертало їхньої уваги, хіба що, коли підняли тіло, в темноті забіліла сорочка, а на ній зачервоніла кров. Вбитий, як сказав лікар Сімон, справді не належав до їхньої компанії, та, можливо, мав намір долучитися до неї, оскільки явно був одягнений для такої нагоди.

Валантен став навколішки і з величезною професійною ретельністю дослідив траву й землю довкола тіла. З нього взяв приклад, хоча й не настільки вправно, доктор, а також — вже зовсім повільно — і англійський посол. Їхні пошуки не увінчалися знахідками, якщо не враховувати обламаних або відрізаних гілочок, котрі Валантен підняв і, побіжно оглянувши, викинув геть.

— Так, — похмуро промовив він, — купка гілок і цілком чужа людина з відрубаною головою. Більше нічого.

Нависла нервова тиша, і тут Гелловвей, котрий вже цілком утратив самовладання, пронизливо скрикнув:

— Хто це он там? Біля огорожі?

В імлистій поволоці до них нерішуче наблизився чоловічок з недоладно-великою головою. Могло видатися, що це домовик, та він виявився звичайним священиком, котрого вони залишили у вітальні.

— От дивина, — покірно промовив він, — та ж тут немає ні хвіртки, ні воріт…

Валантен роздратовано насупив чорні брови, як завжди, коли бачив сутану. Та він був справедливий і тому погодився.

— Так, ви маєте рацію, — сказав він. — Перш ніж ми з’ясуємо, що це за вбивство, доведеться визначити, як він тут опинився. А тепер, панове, ось що. Якщо без упереджень сприймати мою посаду й обов’язок, то погодьтеся, що деяких високопоставлених осіб цілком можна й не залучати. Серед нас є дами та іноземний посол. Оскільки нам доводиться констатувати злочин, доведеться й розслідувати його відповідним чином. Та поки що я можу чинити лише на власний розсуд. Я — начальник поліції, особа настільки офіційна, що можу працювати приватно. Сподіваюся, що перш ніж я викличу своїх колег, то звільню від підозри всіх гостей до єдиного. Панове, під ваше чесне слово прошу не залишати будинок до завтрашнього полудня, спальні є для всіх. Сімоне, ви, напевно, знаєте, де знайти мого слугу Івана. Я довіряю йому в усьому. Перекажіть, щоб він залишив на своєму місці когось зі слуг і негайно йшов сюди. Лорде Гелловвей, ніхто краще від вас не зможе сповістити дамам про все, що трапилося, так, аби не почалася паніка. Їм також не можна буде виїжджати. Ми з отцем Бравном залишимось біля тіла.

Коли у Валантена промовляв командирський дух, йому підкорялися, як бойовій трубі. Доктор Сімон пішов до вестибюля й прислав Івана — приватного детектива, котрий прислуговував детективові державному. Гелловвей пройшов до вітальні й зумів сповістити про трагічні події настільки делікатно, що до того часу, коли всі там зібралися, дами встигли й жахнутися, й заспокоїтися. Тим часом вірний слуга Церкви та правовірний безбожник непорушно стояли біля голови й ніг трупа, ніби статуї, котрі уособлюють дві філософії смерти.

З будинку, як гарматне ядро, вилетів Іван, довірений слуга зі шрамом на обличчі та вусами, і через галявинку кинувся до господаря. Його сіра фізіономія аж сяяла від того, що в будинку розігрується кримінальний роман, і було щось відштовхуюче в тому пожвавленні, з яким він запитав, чи можна оглянути тіло.

— Ну, що ж, подивіться, якщо бажаєте, — сказав Валантен, — та покваптеся. Нам треба йти в будинок і дещо з’ясувати.

Іван підняв мертву голову, та ледь не впустив її.

— Господи! — роззявивши рота, видихнув він. — Те це ж… ні, не може бути! Ви знаєте, хто це?

— Ні, — байдуже відповів Валантен. — Досить, нам пора.

Удвох вони занесли тіло до кабінету, поклали його на диван і пішли до вітальні.

Детектив сів за письмовий стіл неквапливо й навіть якось нерішуче, та його погляд був твердий, як у судді. Він щось швидко записав на аркуші паперу, котрий лежав перед ним, а потім коротко запитав:

— Всі вже зібралися?

— Немає містера Брейна, — відповіла, оглядаючись, герцогиня Мон-сен-Мішель.

— Так-так, — різким, хриплим голосом додав лорд Гелловвей, — а ще немає містера Ніла О’Брайєна. А я бачив його в саду, коли труп ще не захолов.

— Іване, — розпорядився Валантен, — підіть і приведіть майора О’Брайєна й містера Брейна. Містер Брейн, напевно, сидить із сигарою в їдальні. А майор зараз прогулюється оранжереєю, хоча я не впевнений.

Його вірний зброєносець кинувся виконувати наказ, а Валантен продовжував у тому ж по-військовому скупому