Джордж Орвелл - Нехай квітне аспідистра

лишень кілька разів — кремезний чолов’яга з похмурим виразом обличчя, який ніколи не знімав капелюха у приміщенні.

Гордон опинився у звичній темряві своїх покоїв. Навпомацки запалив пальник. Кімната була середнього розміру — замалою, щоб розділити її на дві зони завісою, а для рівномірного розподілу тепла завеликою. Меблі відповідали загальній обставі горішнього поверху — вузьке ліжко, накрите білим покривалом, на підлозі — коричневий лінолеум, рукомийник з кухлем і дірявою мискою, що більше скидалася на нічний горщик. На підвіконні в керамічному вазоні — хирлява аспідистра.

Перед вікном стояв кухонний стіл із заплямованою чорнилом зеленою скатертиною. За ним Гордон «писав». Він дістався йому після затятої боротьби з місіс Візбіч, яка наполягала, що для комори на горішньому поверсі достатньо буде й бамбукової підставки під аспідистру. Та і на цьому суперечки не скінчилися: Гордон відмовлявся «приводити стіл до ладу», на ньому постійно панував творчий безлад. Купи паперів, списаних уздовж і поперек, на яких поступово накопичувався пил — лабіринт рукописів, ключ до якого мав тільки сам Гордон. А зверху кілька попільничок, набитих попелом з цигарок і опецькуватими недопалками. Якби не кілька книжок на камінній поличці, цей стіл був би єдиним предметом, що свідчив про характер його мешканця.

Холод пронизував аж до кісток. Гордон збирався запалити гасову лампу. Взявши її до рук, він побачив, що у ній майже не залишилося рідини (і не буде до п’ятниці). Він провів сірником — ґніт затремтів, і на його кінчику зажевріло жовтаве світло. Якщо пощастить, кілька годин погорить. Викидаючи сірника, Гордон поглянув на аспідистру. У зеленому горщику на стеблі стирчало сім листків, більше цій кволій рослині випустити не вдалося. З аспідистрою у Гордона давно йшла таємна війна. Скільки разів він намагався її вбити — не поливав, кидав у вазон недопалки, навіть підсипав сіль у ґрунт. Та ця негідниця не здавалася. Таке враження, що аспідистри здатні вижити за будь-яких умов. Гордон підвівся і старанно витер об листя аспідистри пальці, що були вимазані гасом.

У цей момент знизу пролунав сварливий голос місіс Візбіч:

— Містере Комсток!

Гордон підійшов до дверей.

— Так? — озвався він.

— Ваша вечеря вже десять хвилин як стоїть на столі. Чому ви не можете поїсти вчасно і мені завжди доводиться чекати на вас, щоб помити посуд?

Гордон спустився на перший поверх до їдальні. Вона була простісінько навпроти кімнати Флексмана. Холодне приміщення, в якому стояв спертий запах і навіть вдень було темно. І всюди аспідистри — більше, ніж Гордон був у змозі порахувати: на буфеті, на підлозі, на столах; на підвіконні ціла виставка, яка не давала сонячним променям потрапляти досередини. Сидиш у напівтемряві серед аспідистр, як в акваріумі серед густих водоростей.

Вечеря вже чекала Гордона на столі, підсвічена плямою світла гасової лампи, що падало на скатертину. Він сів спиною до каміна (замість вогнища за решіткою стояв горщик з аспідистрою) і миттю проковтнув тарілку яловичини з двома шматочками білого хліба, маргарином, куснем сиру і гірчицею. Все це Гордон запив склянкою холодної, затхлої води.

До того часу, як Гордон повернувся до своєї кімнати, гасова лампа більш-менш розгорілася. Цього вистачить, щоб закип’ятити воду: наближався основний пункт його вечірньої програми — незаконне чаювання. Гордон заварював собі чай майже щовечора, у великій таємниці. Місіс Візер відмовлялася включати чай у вечерю, бо «не хотіла додатково кип’ятити для цього воду», а робити це у своїх кімнатах було суворо заборонено. Гордон з відразою подивився на розкидані на столі папери.

Він твердо сказав собі, що сьогодні не працюватиме. Вип’є свою чашку чаю, допалить ті цигарки, що залишилися, і читатиме «Короля Ліра» чи «Шерлока Голмса» — вони стояли на камінній поличці за годинником (дешеве видання Шекспіра, «Шерлок Голмс», збірка поезії Війона, «Пригоди Родріка Рендома», «Квіти зла» Бодлера та кілька французьких романів). Та зараз він нічого, крім Шекспіра і «Шерлока Голмса», не читав. Отже, чай.

Гордон підійшов до дверей, ледь-ледь прочинив їх і почав дослуховуватися. Не схоже, щоб місіс Візбіч була десь поруч (з нею треба бути дуже обережним; вона має звичку тихо підкрадатися, щоб заскочити на гарячому). Заварювання чаю було злочином, що за рівнем тяжкості прирівнювався до запрошення жінки на ніч. Він акуратно зачинив двері на ключ, повернувся до свого ліжка і витяг з-під нього валізу. Звідти він дістав дешевий чайник, пачку «Ліонського» чаю, бляшанку зі згущеним молоком, заварник і чашку — все загорнуто в газетний папір, щоб, боронь Боже, не бряжчало.

Заварювання чаю було для нього цілим ритуалом. Спершу він наполовину наповнював чайник водою з кухля і ставив його на плитку. Тоді присідав і розгортав аркуш газетного паперу — звісно, на дні заварника лишилося з учора чайне листя, тож він витрушував його на газету і проводив усередині пальцем, аби переконатися, що там нічого не лишилося, після чого акуратно згортав папір. Тепер треба спуститися вниз і викинути його так, щоб цього ніхто не помітив, — найризикованіший крок, щось подібне до того, з чим стикаються маніяки, коли усвідомлюють, що настав час четвертувати тіло. Чашку він завжди мив наступного ранку під своїм умивальником. Те ще задоволення. Іноді від усього цього процесу Гордона нудило.

Хочеш жити під дахом місіс Візбіч, мусиш поводитися, мов невидимка, — постійно відчуваєш, як вона за тобою спостерігає, крадеться навшпиньки, сподіваючись заскочити своїх орендарів на гарячому. Це будинок, в якому не можеш спокійно навіть до туалету піти, бо боїшся, що хтось підслуховуватиме.

Гордон повернув ключа в замку і приклав вухо до дверей — не схоже, щоб хтось під ними стояв, лише долинає ледь чутний дзенькіт тарілок — певно, місіс Візбіч миє посуд після вечері. Можна спускатися вниз.

Він навшпиньках почав спускатися сходами, притиснувши до грудей згорток із використаним чайним листям. Туалет на третьому поверсі. Біля повороту він зупинився, знову дослухаючись — ага, точно, дзвенить посуд!

Чисто! Гордон Комсток, поет (який, за словами літературного дайджесту «Таймс», був «юним талантом»), блискавично прошмигнув до туалету, кинув вміст згортка в унітаз і змив водою. Тоді хутенько повернувся до своєї кімнатчини, зачинив на ключ двері і, намагаючись не шуміти, заварив собі чаю.

До цього часу кімната достатньо прогрілася. Чай із цигаркою зробили свою справу — він більше не почувався таким роздратованим, та й нудьга, здається, розвіялася. Може, попрацювати? Роботи вистачало. Завжди ненавидів себе через те, що міг згаяти цілий вечір бозна на що. Без великого ентузіазму переставив стілець до столу. Сили волі забракло