Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

пан професор, знятий здалеку, на Яну не справив. Може, це й природно, коли жінка трохи за тридцять розглядає чоловіка приблизно у віці її батька. Але він, безперечно, міг бути досить цікавим для осіб свого віку чи дещо молодших, а що вже казати про перше кохання...

— Та-а-ак, Антоніно батьківно... Пасла-пасла тридцять років із гаком, та не вгледіла... — промугикала сама собі Яна і зненацька відчула страшну втому від блукання чужими життями. — Спати, дорогенька, спати! А голова хай варить у пасивному режимі, бо щось тут мені не подобається, щось не складається, не склеюється... Але краще я подумаю про це завтра...

6

— Тоню, а Вадик сьогодні не телефонував? Вихідні минули, від нього ні звуку, знов запрацювався? — спитав, відірвавшись від комп’ютера, професор Ігор Соломатін, коли помітив, що дружина тихо підійшла та стала у нього за спиною.

— Зранку ще хотів заїхати, потім вибачився, сказав, що у них із Анжелою свої плани, та й по тому. А ти так два дні й просидів за компом, хоч би вивів дружину кудись на людей подивитись, себе показати, скрізь я одна... — зітхнула Антоніна, зазираючи через чоловікове плече, чи немає нічого підозрілого на екрані монітора.

— Ну, вибач, я й сам не радий, але ж розумієш, аспіранти, конференція, ще статтю треба було закінчити. Та ти неначе й сама кудись виїздила, ти ж вільна сучасна жінка, — засміявся чоловік і торкнувся її руки.

Антоніна сердито відсахнулася й сказала:

— Яку тому анекдоті, коли жінка ходила весь вечір перед чоловіком у протигазі, а на її запитання, чи нічого він не помітив, той здивувався: «А ти що, хіба брови вищипала?!» То й у нас уже майже так, любий професоре!

— А що? Ти й справді брови вищипала, я не помітив?! — засміявся чоловік, на всяк випадок уважно придивившись до дружини.

— Ні. Купила нові сережки! Та тобі байдуже. От заведу коханця — знатимеш! — відповіла Антоніна і рушила до дверей.

— Спробуй-спробуй! Я навіть можу дати рекомендації. До речі, Платонович тобі завжди симпатизував, — докинув Ігор.

— Високо цінуєш бойову подругу! Платонович хай уже приміряє білі капці! Або менше п’є, бо скоро увесь свій світлий розум протруїть, жінка втекла, то ти мене за нього сватаєш?! Кому ви, старі козли, треба, хто вам води подасть?! — махнула рукою Антоніна й вийшла, стримуючи себе, але з коридору все-таки озирнулася. — А знайду молодого — знатимеш!

Двері причинилися, Ігор зітхнув і пробуркотів:

— Може, вже й знайшла... Хм... Старі козли... Дожився...

Антоніна причинила за собою двері, скреготнула зубами. Недешево їй коштували ті жарти й удавана рівновага. Серце калатало в грудях, і це останнім часом стало звичним, як і валідол потайки, снодійне серед ночі, коли думки тарабанять у голові, наче нічний потяг. А дорогий чоловік спить поруч, мов янгол, отримавши віртуального адреналіну за компом із Сонею, а тілесного у подружньому ліжку.

Антоніна вже готувалася почути про якесь несподіване відрядження чи погано приховану відсутність чоловіка тут, на місці, бо хто знає ту Соню, візьме і припхається сама струсонути осінні гормони. Спокій було втрачено. Але треба сказати, що після візиту до Яни, коли нарив було відкрито, Антоніні справді полегшало. Принаймні з того часу вона намагалася дивитися на ситуацію наче збоку, може, очима Яни, ба навіть тієї нещасної жінки, здається, Олександри, котра так несподівано ввірвалася в кабінет і дійсно змінила Антонінин кут зору на проблему, чоловіка, та й на власне життя останніх років.

«Для кого живу, для чого? — питала себе Антоніна. — Кому я потрібна? У сина своє життя, у чоловіка — наука, а тепер ще й Соня... А з чого складається моє? Кухня, шопінг, басейн інколи, телевізор, якісь журнали, зрідка вихід із приятельками на каву, в кіно або на якусь виставку, щоб чимось заповнити дні. Кому я потрібна?.. Використали й на смітник? А мені ж як далі?!»

Вона дійшла до кухні, тремтячими руками накапала собі серцевих крапель, випила, потім дістала зі своєї схованки цигарки (Ігор був проти куріння взагалі, зокрема проти куріння вдома), прихопила сумочку і, накинувши коротеньку дублянку, вийшла на вулицю. На сходах озирнулася, зітхнула, пікнула сигналізацією своєї машини, сіла на зручне та звичне вже водійське місце, опустила вікно і закурила.

Машина її заспокоювала, водіння врівноважувало, розраджувало навіть просто сидіння в цьому власному маленькому світі, який наче оберігав від зовнішніх негараздів. Хоча, якщо пригадати, у якому знервованому стані вона інколи кружляла містом чи мчала заміськими автострадами, щоб «випустити пару» від нез’ясованих стосунків із чоловіком, то навряд чи ця металева капсула була аж такою безпечною. Інколи Антоніна зупинялася, оглядалася навколо і не могла зрозуміти, де знаходиться і чому. Так само, замислившись, блукала крамницями, або сиділа у кав’ярнях, забувала там свої речі, а потім не могла згадати, де саме була. Вона вже почала побоюватися за власну психіку та здоровий глузд, міркувала, чи не здоровіше відкрити карти і спровокувати відверту розмову з чоловіком, але наслідки були непередбачуваними, і вона не наважувалася.

Викинула недопалок у вікно.

Підфарбувала губи, дивлячись у дзеркало заднього виду.

Завела двигун і стала чекати, доки він прогріється.

Увімкнула магнітолу.

Машину заповнила пісня їхньої молодості.

Знову хвиля емоцій стисла горло.

На очі навернули сльози.

За сьогоднішніх обставин, коли вона зовсім не планувала залишитися сама, ті часи видавалися романтичними, а стосунки — близькими до ідеальних. Хоча, мабуть, то була ідеалізація свого, власного, що шкода втрачати, хай яким воно було.

Антоніна покружляла містом, і машина ніби сама доїхала до дитячого садка, де не так давно відбулася зустріч із Яною, де несподівано вони познайомилися з Олександрою. Дивна зустріч, химерне знайомство. Розповісти комусь із респектабельних приятельок, у котрих мізки не струшені такою ситуацією, — не зрозуміють. Антоніна дійсно відчула на певний час полегшення після тієї розмови. Потім іще раз телефонувала Яні, але та вибачилася і сказала, що хворіє вдома і нікого не приймає. Це було, коли Антоніна, витерпівши кілька днів, знову подивилася чоловікову пошту в Інтернеті й отримала нову порцію чужої романтики...

Вона вийшла з машини, механічно постукала носком чобітка по колесах, дістала з сумочки цигарки та запалила. Недільного вечора вікна дитячого садка були темні, але Антоніні знову нестримно заманулося поговорити з Яною (а з ким же ще?). Захотілося, щоб жива душа просто мовчки вислухала її страждання, думки, образи та