Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

Що ж тут сталося? Напад тубільців?

Приміщення станції виглядали зруйнованими навмисно, але не пограбованими. Драккайнена підготували мислити категоріями Людей Узбережжя, принаймні настільки, наскільки це було можливо. Тож він точно знав, що на їхньому місці не залишив би, наприклад, красивої сталевої сокири, що лежала на землі. Забрав би столове начиння, каністри, дзеркало з примітивної ванної кімнати, дамську косметичку, в якій досі виблискувала жменя біжутерії, і безліч інших речей. Виніс би все, що зміг, і тільки потім розсортував, викидаючи непотрібне.

Крім того, у лабораторії стояв довгий міцний стіл, освітлюваний похідними лампами на рідкому паливі. На ньому було викладено колекцію найрізноманітніших місцевих предметів.

Їх було розсортовано. Окремо ґудзики, защіпки, гачки — все, що використовувалося для оздоблення та застібування одягу. Окремо — прикраси, чоловічі та жіночі. Намиста, амулети, браслети, сережки. Каміння, срібло, трохи золота. Скринька, повна монет. Також мішанка: срібні сіканці, грубі крони Узбережжя, карбована імператорська монета з Амітраї, квадратні кебірийські тигрики. Багато. Для будь-якого місцевого — неабияка здобич.

Єдиними нотатками, на які він натрапив, була купка малюнків на технічній кальці, що зображали орнаменти й оздоблення одягу. Більше не було нічого. Жодних записок, протоколів. Нічого.

Хтось тут колись сидів. На складаному стільчику під теплим світлом спиртівки, сортуючи зразки предметів. Пив щось із металевого кухля, купленого колись у спортивному магазині — а зараз потемнілого й порослого ізсередини зашкарублою темною масою, яка вже навіть не була пліснявою.

Він щось почув… Либонь саме те, що трапилося з Галлерінґом. Може, тоді був якийсь галас? Він різко підвівся, перекинувши стілець. Той склався і впав.

Уцілілі частини станції виглядали так, наче вони були покинуті за одну мить — схожі на корабель, що дрейфує Бермудським трикутником. Розібрана постіль на лежанці, збитій з обкорованих жердин, і матраца, сплетеного із натягнутої між балками мотузки. Заплющивши очі й глибоко вдихаючи повітря, він обнюхав спальний мішок.

Цвіль… курява… тирса, пил гнилих балок і десь глибоко, ледь відчутні, частинки ДНК. Кілька клітин епідермісу. Слина. Залишки сперми. Лезергазе. Ніґель Лезергазе.

Він систематично обійшов усі житлові приміщення, обнюхуючи зотлілі залишки одягу, старомодні леза для гоління, зламані столові прибори. Знайшов сліди всіх вісьмох.

Але тільки сліди.

Назовні знову пролунав гучний звук, так наче щось покотилося по дерев’яних дошках.

Вуко взявся за руків’я меча, що стирчало за плечем, і обережно вислизнув із хати, притискаючись спиною до дерев’яної стіни. Порівняно з напівмороком будинку, ніч іззовні видалася йому цілком ясною. Завдяки підсилювачу зору видимість була такою як на світанку — сірому й похмурому, однак там, куди світло зірок і розсіяне атмосферне сяйво не потрапляли, причаїлися плями глибокої темряви.

Драккайнен сконцентрувався, обережно переставляючи ноги в м’яких чоботях і утримуючи низьку бойову стійку. Одна долоня — на руків’ї меча, друга — витягнута вперед на рівні точки чудан. Поруч із криницею, на стежці, викладеній дерев’яними дошками, перекочувалося пластикове жовте відро. Експедиція не мала дбати про злиття із місцевими аж так сильно, як він. Вони пили земне пиво з металевих банок, розігрівали собі ростбіф із овочами, набирали воду пластиковим відром.

Щось промайнуло на межі тіні. Рух занадто швидкий як на людську істоту. Наче птах, що пролетів надто низько.

Вуко подумав, що чим би це не було — воно вже знає про його присутність, вирішив він. Усі ці рештки навколо пагорба були залишені нещодавно. Деякі трупи зовсім свіжі. А останні сліди вчених були залишені тут два роки тому.

Поволі й обережно він обійшов халупу по колу, але там нічого не поворухнулося.

За будинком, де він ще не був, Вуко натрапив на скульптуру. Цього разу звичайну. З полірованого каменю, можливо, базальту. Безсумнівно, місцеву і добре зроблену. Нагадувала примітивну фігуру вагітної жінки, що танцює з вишкіреними, мов у акули, трикутними зубами. З однієї її руки стирчало щось, що нагадувало серп, устромлений у видовбану дірку так, щоб його можна було легко витягти. У другій руці жінка тримала кам’яну миску. Статуя була заввишки десь із півтора метра, і її точно притягнули сюди в дослідницьких цілях, хоча вона й була страшенно важкою. Під її піднятою в танці стопою височіла купка черепів. Пташиних, тваринних, різної величини й форми.

І два людських.

Він обережно присів так, щоб мати можливість за потреби миттєво кинутися в бій, і обережно розсунув кістки. Перший череп, який він дістав, був невеликим, щелепа кудись зникла. Він був чудово очищений комахами: їхній гострий, оцетний слід був чітко відчутний; кістка вицвіла на сонці, її омили дощі. Але сліди амінокислот були досі помітні, тож він зосередився, намагаючись вихопити віддалений, схожий на сморід горілого пір’я, слід нуклеотидів.

Знайшов їх, а потім якусь мить чекав, поки його перетворена на базу даних частина мозку розрізнить індивідуальний малюнок. Поки тільки знав, що це ДНК пахне знайомо. Мажена Завратілова… Спеціалістка із ксенозоології.

Він торкнувся рукою статуї. Миску і підняту ногу рясно вкривали іржаві сліди й патьоки.

На нього кинулися збоку.

Із раптовим, майже поросячим вереском, щось темне, розмазане й зубасте.

Драккайнен злякався і раптом увесь світ сповільнився, крик перетворився на дуже низький звук, що лунав, немов із зіпсованої труби. Падаючи, Вуко помітив, як розчепірена худа лапа з великими й вигнутими, наче гаки, пазурами, пролітає повз його обличчя. Повітря загусло, мов вода. Він схопив це незрозуміло-що десь за загривок і лише тоді вдарився стегном об землю. Гнилі дошки прогнулися під вагою його тіла, він ухилився від щелеп, що клацнули зубами, мов капканом, біля його голови і, перекинувшись, ударив ногою в стегно противника, а потім підкинув його над своїм тілом. Кидок по дузі. Виконаний з дивної позиції, але цілком результативний.