Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

боку станції. Не так сильно, як могли б смердіти людські тіла, а точніше вісім трупів, але все-таки…

Може, це просто якісь покинуті припаси.

Він відклав щит і шолом, перевісив меч за спину і перевірив, чи зручно дотягуватися до руків’я, а потім підтягнув всі застібки і кілька разів підстрибнув на моху, перевіряючи, чи нічого не дзеленчить. На голову пов’язав хустку, а потім, знайшовши під корінням калюжу, вимазав багнюкою лоб і щоки.

Станція розміщувалася на пагорбі, порослому рідким чагарником. Драккайнен не помітив жодного руху. Бачив тільки щербатий, не надто високий частокіл, що нагадував ряд зіпсованих зубів, і завалений посередині дах. Не було ані диму, ані вогню, ані найменшого руху. Станція виглядала давно покинутою. Однак він непокоївся.

По-перше, по всьому схилі пагорба, на відстані десятка метрів від частоколу, лежали мертві тварини. Вони оточували це місце по колу. Щури, кабани, олені, вовки і навіть птахи. На різній стадії тління. Він бачив кістки, пір’я, шматки плоті й хутра. Більшість тварин порубані або розірвані. Жодне нормально не оббіловане. Зате всі без голів.

Крім того, на пагорбі було градусів на п’ять прохолодніше, ніж в інших місцях. Така собі пляма холоду з пасмами туману з епіцентром на місці станції, що сяяла блакиттю.

Наче кіт на полюванні, він прокрадався, безшумно маневруючи від куща до вітролому, від вітролому до валуна. Всюди лежали спотворені залишки трупів, завдяки процесами гниття деякі з них світилися зеленуватим фосфоричним теплом. Він вирішив відфільтрувати сморід стерва, оскільки через нього більше нічого не відчував. Що ближче до станції, то ставало холодніше, він бачив хмаринки пари, що вилітали з рота.

Ворота, збиті з кривих, загострених дошок, були виламані вже давно. І було схоже на те, що виламали їх ізсередини. Він притиснувся спиною до частоколу, присунувся ближче до хвіртки й легенько обхопив обплетене ременями руків’я меча. Зазвичай ворота запирав товстий брус, але зараз він уже струхлявів. Колись, може з рік тому, його переломило від сильного удару, наче хтось в’їхав у ворота всюдиходом. Проте вчені не мали всюдиходів.

Він схилився й швидко зазирнув у двір з-під виламаних дошок. Порожньо. Безлад. Руїни.

За частоколом стояв будинок, зараз порожній, частково зруйнований і темний, на подвір’ї також була квадратна криниця із журавлем і кілька менших за розміром будиночків під самим палісадом. Усе це встигло перетворитися на купу балок і каміння.

Десь крапала вода, звідкись долинав легкий стукіт, що наводив на думку про дерев’яне калатало. Крім цього, тут панували тиша й мертвота.

Драккайнен, мов кіт, прослизнув усередину, обережно ступаючи по стежці, складеній із мокрих трухлявих дошок.

Застукотіло знову і лише зараз він це помітив. Вони висіли на кроквах будинку, на гілках дерева, що росло посеред двору, на загострених палях частоколу. Вітряні калатала. Невеликі, колихані вітром конструкції, що були сплетені з тонких ремінців і трави.

І кісток.

Гомілкові кістки, ребра, черепи невеликих звірів. Вони висіли на ремінцях, прикрашені пір’ям, коливалися від подиху вітру і торкалися одне одного, видаючи тихий нав’язливий звук, який він чув уже деякий час. Постукування в різній тональності, що складалося у випадкові мелодії. Звук міг би бути приємним для вух, якби не його моторошне джерело.

Він прослизнув у хату. Тхнуло старим деревом, давно вивітреними реактивами та цвіллю. Довге внутрішнє приміщення поділялося на кілька менших. Він розширив зіниці, збільшуючи сприйняття світла, завдяки чому зміг роздивитися інтер’єр, немов у світлі сірих передсвітних сутінків. Якби не цифрал, у будинку для нього було б затемно, мов у погребі. Дерев’яні лави вздовж стіни, довгий, збитий з дошок стіл посередині. Місце для вогнища.

І за цим столом, над металевим кухлем хтось сидів. Нерухомо, наче скульптура, нахилившись уперед, спершись ліктями на стільницю, немов у роздумах над вечірнім чаєм. Шкіра його здавалася гладкою і неприродно сірою, вона трохи виблискувала у сяйві зірок, що просочувалося крізь дірявий дах.

Драккайнен не озвався. Він просто обійшов стіл навколо і придивився до того, хто сидів навпроти: череп із обдертим м’ясом, ряд вишкірених зубів, ребра, кістки однієї руки. Труп.

А точніше, напівтруп-напівскульптура. Було схоже, ніби хтось занурив його правим боком у щось на кшталт бетону, а потім посадив за стіл. Вуко простягнув руку і злегка торкнувся його долоні. Холодна і тверда. Рівномірно сіра, з домішком дрібних кристаликів. Граніт.

Ретельно вирізана й відполірована статуя правого боку чоловічого тіла. Ліва розклалася, залишився тільки скелет з висохлими рештками шкіри і м’язів, шматочками скальпа з довгим світлим волоссям, що досі трималося на черепі.

Він присів поруч і уважно придивився до місця, де закінчувалася скульптура і починалося тіло. Туди, де було видно, як кістки поступово переходили в камінь, ніби сплавлені з ним. Чи це справді була скульптура? Хто створив щось подібне? Яким чином?

І навіщо?

На стільниці перед чоловіком Вуко помітив сліди крові. Брунатні темні плями давно в’їлися в дерево. Він потер їх, наблизив палець до носа і сильно втягнув повітря. Далі, долаючи огиду, вирвав одну волосину зі скальпа мерця і принюхався до неї. Галлерінґ. Доктор Йоганн Галлерінґ із університету в Мюнхені. Наполовину перетворений на статую.

Прийми, Господи, його душу.

Він обшукав лабораторію, сподіваючись знайти якісь нотатки, але всередині халупи все було повністю зруйновано. Центральне приміщення постраждало найбільше. Було схоже на те, що тут щось вибухнуло і проломило дах, після чого на підлогу впали опорні балки. Він знайшов трохи посуду, ящики із залишками армійської їжі в пакетах, якісь зотлілі шматки одягу. Губну помаду, розтоптане дзеркальце.

Тут вони не могли користуватися комп’ютерами — жодних дисків чи диктофонів. Мусили все записувати на папері. Отже, десь повинні були лишитися протоколи досліджень, нотатки, записки. Але нічого такого він знайти