Аріна Вільде - Диво для генерального, Аріна Вільде

Глава 3.2

Я не вірю своїм вухам.

Він зараз серйозно?

Льоша колись з'їхатися запропонував, заборонив мені брати з собою що-небудь зі старого життя. Я жила небагато, знімала кімнату у літньої жінки, навчалася у педагогічному та підробляла у кінотеатрі на касі вечорами. Там із майбутнім чоловіком і познайомилася. Він прийшов на кіносеанс із друзями, почав загравати зі мною, а наступного дня дочекався закінчення моєї зміни та запропонував підвезти до будинку.             

Він сам наполягав на тому, щоб я займалася будинком та собою, замість роботи. Сам наполягав на купівлі нового модного одягу, замість сірих суконь вчительки, як він називав моє вбрання. Особисто виніс із квартири Ганни Петрівни сумки з моїми речами та викинув їх у сміттєвий бак поряд із будинком. Врятувати вдалося улюблену пару взуття та нижню білизну.

Зараз же дорікає мені цим.       

Олексій дивиться на мене з викликом, ніби чекає, що я зрозумію. Перестану огризатися і нарешті дам повний звіт, де була і що робила. Його усмішка стає нахабнішою, він сприймає мій шок за слухняне мовчання. Але я приходжу до тями, мовчки розвертаюся і йду до гардеробу.   

— Куди ти? - роздратовано питає чоловік. - Ми не домовили, Алю! Досить тікати від мене!

Він ловить мене за лікоть, але я вириваюсь.  

— Не чіпай мене, — ціжу, відсторонюючись від нього.

Льоша замовкає. Він жмурить очі і складає руки на грудях. Я шкірою відчуваю його пропалюючий погляд. Та й нехай, нехай дивиться. Він сам цього хотів. Сам довів наш шлюб до стану, коли ми розмовляємо неначе вороги, коли я втікаю з дому, щоби втіхи в чужих руках знайти. Я навіть дивитися в його бік не хочу, мені не віриться, що я була його дружиною. Він брехав мені, а тепер висуває умови. Хоча зараз і я не краща.

Я відкриваю верхній ящик з білизною. Згрібаю в охарку трусики, що попалися під руку першими, притискаю їх до грудей і з незалежним виглядом проходжу повз Олексія. Хто б знав, як важко мені зараз тримати обличчя.     

— Ну, що за дешеві спектаклі? - Чоловік знову посміхається. - Куди ти підеш? Ти без мене і тижня не протягнеш, ти нічого не вмієш. Ти жила зі мною, як за кам'яною стіною, ти життя не знаєш.

Він іде за мною. Буквально слідує по п'ятах, повторюючи кожен крок. Ми разом повертаємось у хол, де біля дзеркала стоять мої чорні туфлі. Я зазвичай одягаю їх у офіс.

— Аля, ти взагалі знаєш, що банківську карту треба поповнювати? А не лише витрачати з неї бабки?

— Олексію, я працюю!

— На посаді, на яку я тебе влаштував? — куточки його губ повзуть угору у знущальній посмішці. — Ти добре подумала? Я ж не жартую, Алю. Ти без усього залишишся.     

— Мені вистачить, — я притискаю до грудей туфлі та білизну.

Погляд сам натикається на комод, на якому лежить мій стільниковий. Не пам'ятаю, щоби вчора кидала його тут.

— Я тобі його подарував, — одразу ж каже Льоша.

— Можеш подавитися їм. Або коханці передаруй. У гардеробній коробка від нього повинна була залишитися. Ти ж у нас економний, так, Олексію?

Я виходжу з квартири, яку колись вважала за свою. У вухах шумить. Я зібралася з силами, щоб витримати розмову з чоловіком, але від змін, які раптом впали на мене, стає погано. Стільки всього й одразу. Я автоматом заходжу в ліфт і з третьої спроби потрапляю по кнопці першого поверху. Потрібно вирішити, що робити далі. Мені не можна розклеюватись, навпаки, треба зібратися. 

Стулки розкриваються з дзвінким клацанням і я йду далі. Кур'єр притримує під'їзні двері, пропускаючи мене.        

— Аля!

Знайомий голос лунає поряд. Я обертаюсь і бачу свою подругу. Вона стоїть біля відчинених дверей свого червоного седана.

— Я тільки-но приїхала, — каже вона, підходячи ближче. — Я щось рознервувалася, ти як учора пішла, так і зникла. І трубку не береш. Мені Льоша посеред ночі дзвонив, тебе шукав, хвилювався так.

— Марино, знаєш що? – перебиваю її, роблячи глибокий вдих на повні груди.

— Що? — її очі округляються.            

Вона швидко оглядає мене. Знаю, виглядаю  безглуздо: я досі в її сукні, ноги ледве тримають мене на високих підборах, а до грудей притискаю набір шопоголика-початківця.     

— Я такарада тебе бачити, — видихаю. - Ти навіть не уявляєш наскільки сильно, - і нарешті дозволяю собі розплакатися. Виплеснути назовні все те, що тримала в собі і не дозволяла побачити чоловікові: біль, розчарування, розгубленість, агресивність та провину.       

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно