Ульяна Соболева - Твої не рідні, Ульяна Соболева

Частина 3

 У мене з нею не було нормального знайомства, не було впізнавання, не було нічого з того, що прийнято.  Ні смикань по клубам, ні знайомства через соцмережі, вона не була знайомою, у якої я перетрахав усіх подружок і переключився на неї.

 Я її зустрів на зупинці.  Так, я той, хто ніколи не вилазив зі своєї спортивної тачки і ласкаво називав її «лялечка», побачив своє персональний виплодок пекла з ангельською зовнішністю на чортовій автобусній зупинці.  Стояв на світлофорі, кивав у такт басів, постукуючи пальцями по керму,  на ранок після вечірки в клубі Карла.  Фашист умів влаштовувати запаморочливі, абсолютно відірвані звірячі тусовки.  Я обводив нудьгуючим поглядом ці нетрі, де жила якась дівка, з якою я познайомився вчора вночі і якимось чином опинився на її орендованій квартирі в дупі світу.  Що я робив ыз нею вночі, я не пам'ятав, але на ранок вона вирішила, що це надовго, і я забрав звідти ноги, залишивши кілька стодоларових купюр на оплату знімання гнізда.

 І побачив ЇЇ.  Сидить на лавці з якоюсь книжкою на колінах.  На маківці хвіст.  Волосся кучеряве,  кольору стиглої пшениці, вітер куйовдить її тонке плаття, оголюючи стрункі ноги в мокасинах і білих шкарпетках.  Я подивився на ці шкарпетки, і у мене встав.  Миттєво, без розкачки.  А вона кінчик ручки покусує, а я завис.  Просто випав із реальності.  Нічого більш сексуального, ніж її білі шкарпетки і пухка нижня губа без сліду помади, притиснута погризаним кінцем пластмаси, ніколи у своєму житті не бачив.  Мені сигналили, а я підняв середній палець і продовжував стояти, і дивитися на це чудо посеред хаосу.

 На дорозі через неї пробка, а вона не від світу цього в книгу свою втупилася.  Я ніколи дівчини, яка читає, не зустрічав.  Музейний експонат.  Автобус під'їхав, вона стрепенулася, встала з лави, а у мене в горлі пересохло від виду струнких ніг і якоїсь невагомості в усьому її образі.  Чистоти якоїсь.  Чогось хибно-ангельського.  Я до іншого звик.  І розумом розумію, що одягнена з ринкового лотка, і що мокасини її дешевка, і носочки ці дурні, і рюкзак джинсовий потертий, а мене веде, пре мене.  Немов хтось підійшов до мене і в груди загнав іржавий кол.  І все.  І більше немає ніякого шляху назад.  У когось  любов, у когось - пристрасть, а в мене все завжди не як у людей: у мене своє прокляття.  Не важливо, як її звуть, не важливо, де вона живе, не важливо,  хто вона і хто з нею.  Вона для мене зроблена.

 Коли потім уночі нагнув на сходах Ірку і штовхався їй у рот здибленим членом, зібравши її світле фарбоване волосся в хвіст на маківці і утримуючи, поки люто вбивається їй у глотку, представляв ці довбані білі шкарпетки, кінчик ручки і довгі закручені догори пухнасті вії. Закінчив із риком, і поки вона ковтаэ, витираючи сльози, підійшов до раковини, набираючи номер одного свого приятеля комп'ютерного хробака, вічно онлайн, вічно на стільниковому.

 - Сань, привіт, друже.  Так-так, охрененно.  Відриваємося в Радлені.  Мені б пробити маршрут 12 автобуса.  Тут не ловить мережу нормально.  Пробий для мене всі зупинки і надішли.  Давай.  Віддячу.

 Подивився на кокетливо усміхнену Іринку і ляснув по дупі, а коли вона підвелася, щоб поцілувати, ухилився і штовхнув двері на танцмайданчик.  Я тоді був безбашенним.  Мені здавалося, що я безсмертний, і всі навколо безсмертні.  Я тільки довчився і починав працювати разом із батьком в його фінансової компанії.  Я був безтурботно щасливою людиною, відірваним, божевільним, зеленим і не підозрював, що в один день можна здохнути, але продовжувати функціонувати і навіть робити кар'єру.  Що живі мерці - це не вигадка обдолбанного голлівудського режисера - це реальність.  Моя реальність.

 Саня скинув мені маршрути смской, і одна із зупинок була - Державний економічний університет.  Швидше за все, туди їхала.

 Я піднявся, як придурок, по будильнику, і вже о восьмій п'ятнадцять стояв навпроти зупинки з кавою в термостакані, очима, як у зомбі, і цигаркою в зубах.  Чекав на свої білі шкарпетки.  Вона прийшла хвилин через п'ять у джинсах із дірками на колінах, тим же хвостиком і знову в шкарпетках.  Фігура, як у фотомоделі, ноги довгі, округла попка і груди невеликі, високі.  Обличчя  це ідеально-лялькове, на нього дивишся і не моргаєш.  Намальована, чи що.

 Такі бувають?  Справжні вони?  Знову підручник якийсь дістала, сидить читає, у вухах навушники, ногою в такт рухає.  Лямка якоїсь тонкої майки з жіночим обличчям на грудях сповзла з плеча, і у мене знову сушняк від виду її грудей, підійнятими під тонким ліфчиком, як після жахливого перепою, і стояк, немов не трахав роками.  Потім я перся за її автобусом.  І проводжав очима, коли йшла до сірого будинку універу.  Розумом розумію, що це нездорове щось, а сам сидів ще якийсь час у машині, потім приїхав пообід і чекав, коли вийде.

 Я волочився за нею близько тижня.  Уночі все ті ж клуби, тусовки, дівчатка, удень батьківський офіс і погляд, як в імбецила, бо не висипався ні хрена.  Тому що в прокляті восьмій п'ятнадцять стояв на зупинці.  І, так, я не підходив до неї.  Чому?  Не знаю.  Вона була десь там, у білих шкарпетках, а я тут, у своїй компанії.  І ні чорта спільного у нас з нею не було.  А ще мені здавалося, що вона мене пошле.

 Через тиждень я вліз в її автобус і поїхав разом із нею до її універу.  Усю дорогу на неї дивився вже з близької відстані, і у мене дух захоплювало, накривало і не відпускало.Вона з кимось по телефону говорить, і я, як маніяк, прислухався до кожного її слова, до кожного подиху.  А вона мене не помічає.  Навіть не знає, хто я.  Усі в місті знають, а вона повний нуль.  Чи не в темі зовсім.  Та й куди їй у тему - вона ночами спить, а вдень в універ свій їздить і на танці якісь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍