Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Нічого, нічого, я ще візьмуся за літературу як слід! Лише б школу закінчити, а там і виш… Але своє я ще візьму, й ніхто мені не завадить. Ось побачите. Колись-то всі побачать, як я візьмуся за цю справу!..
Дізнавшись про спалення дебютного рукопису свого любого хлопчика, мама Гатя на пару хвилин відірвалася від мідного тазика, в якому саме закипало бурштиново-прозоре абрикосове варення, ніжно поцілувала сина в чоло й мовила:
– Молодець, мій хлопчику! Хоча ти міг би дати мамі почитати своє творіння, перш ніж спалювати, однак у цілому ти вчинив правильно. Молодчинка! Ну її, ту літературу, до біса. Простішим треба бути. Простішим і скромнішим… А літературою цією клятою нехай займаються всякі шлепери, як той наш родич Додік Ґрінбаум. Ото вже точно кажуть: «Шмок[8] Додя в нашому взводі», – це саме про таких, як він!..
Кабінет технічного директора – головного інженера Виробничого об’єднання «Донецьквугілля», Донецьк, жовтень 1977 року
– Дозвольте, Миколо Сафоновичу?
Не встаючи з місця, господар кабінету подивився на візитера з погано прихованим незадоволенням і доволі сухо мовив:
– А чого це ви до мене в гості проситесь? Ми видобуваємо вугілля глибоко, проте ви «копаєте» ще глибше… Отож це не вам до мене, а мені до вас ходити в гості треба, як до рекордсменів з глибини «копання»… в душах.
– Ну-у-у, знаєте… – абсолютно сірий, нічим особливим не прикметний чоловічок, який завмер на порозі, на мить скривив губи, імітуючи посмішку, й сказав: – Це вже як коли виходить. Іноді ви до нас, а іноді й ми до вас!.. Як для справи краще, так ми і робимо, вірно?
– До речі, про справи!
Сургай кинув зосереджений погляд на годинник, що стояв ліворуч на столі, звірив час з наручним годинником і зауважив:
– У мене, на жаль, не надто багато часу, бо за сорок п’ять хвилин «генерал»[9] збирає нараду, а я все ж таки головний інженер…
– О-о-о, Миколо Сафоновичу! Сорок п’ять хвилин – це ж цілий урок у школі. За сорок п’ять хвилин діти встигають вивчити…
– Вибачайте, але у мене на контролі справи значно важливіші від тих, з якими стикаються школярі.
– У такому разі переходжу до справи.
Якщо досі неприкметний чоловічок тупцяв на порозі, то тепер без всякого запрошення та інших церемоній широким кроком наблизився… майже підбіг до столу головного інженера і повідомив скоромовкою:
– Миколо Сафоновичу, від вас вимагається зовсім небагато. Лише коротка характеристика на того, з дозволу сказати, антирадянця, про якого ми говорили лише позавчора…
– Це про Стуса, чи що?..
– Тихіше, Миколо Сафоновичу, прошу тихіше! Раптом нас почують…
– Хто почує?! – щиро здивувався Сургай. – Тільки ваші люди й почують, оскільки слухають нас саме вони.
– Миколо Сафоновичу, ну, не треба!..
– А що ви мені зробите?! В шахту відправите?! Пхе!.. Та я там і так щодня буваю, знайшли чим лякати.
– Нагадаю, що ви буваєте там як техдиректор і головний інженер. Натомість рубати вугілля, як простий трудар… як усі прості трударі-шахтарі!.. Ох, навряд ви цього захочете, ох, навряд чи!..
– Ви обіцяли коротко, – нагадав Сургай.
– То напишіть характеристику, яку ми просимо, і я вмить зникну.
– Повторюю, я з цим чоловіком ніколи не зустрічався. То як же можна характеризувати незнайомця?!
– Можна просто поганими словами, – мовив візитер з незворушним виглядом, – а можна і найгіршими, не гублячись у виразах. По-шахтарськи.
– Послухайте ще раз уважно…
Сургай глибоко вдихнув, потім видихнув і продовжив:
– Ви казали, що цей самий Стус Василь Семенович у шістдесят першому – шістдесят третьому роках спочатку викладав українську мову та літературу в якійсь там горлівській середній школі?
– Казав.
– А потім працював підземним плитовим на шахті «Октябрьська»?
– Саме так.
– Ну, а я в ці роки був директором шахти «Восточная», а саме в шістдесят третьому році мене перевели директором на «Мушкетовську-Заперевальну». Отож «Октябрська» тут зовсім ні до чого…
– Але ж «Октябрська» шахта в Донецьку! А ви тепер, вважайте, друга посадова особа у Виробничому об’єднанні «Донецьквугілля»…
– І тим не менш я не писатиму ані рядка про того, кого в очі не бачив!
– Миколо Сафоновичу, ну, не треба!..
– Що ви маєте на увазі?
– Відмовок цих не треба. Ви Ісуса Христа в очі не бачили, тим не менш вважали за можливе від його імені людей лякати.
Привалившись грудьми до стільниці, Сургай схилив якнайнижче голову й різко видихнув. І треба ж такому статися, щоб йому і досі пригадували ту давню історію дурнуватого розіграшу Варьки-Соньки!..
– Послухайте, ви б іще про старі калоші мого дідуся згадали, – мовив стомлено головний інженер. – Це ж коли сталося?!
– Без малого чверть століття тому, – негайно відповів візитер. – І тим не менш хоч як давно це сталося, але факт запеклої релігійної пропаганди, нехай і ненавмисної, у вашій біографії мав місце. Гадаєте, нам було аж так легко заплющити на це й не псувати вашу кар’єру?
– Отож тепер ви хочете…
– Взаємності, всього лише взаємності: ми весь час не псували кар’єру вам – тепер ви допомагаєте нам.
– Укотре повторюю, що ми з цим товаришем Стусом ніколи в житті…
– Та з яким товаришем, Миколо Сафоновичу, з яким товаришем?! Не знаю, забули ви чи просто не надали належної уваги, однак, перебуваючи на даний момент у процесі перевиховання в мордовських таборах, цей самий Стус Василь Семенович подав до Верховної Ради СРСР заяву на предмет позбавлення його радянського громадянства.
– Як це?!
– Та отак, Миколо Сафоновичу, отак! Для нього бути радянським громадянином – це, бачте, все одно що бути рабом. І от на такого, з дозволу сказати, «товариша» ми всього лише збираємо всебічні характеристики! Невже не дасте?! Та він же ж негідник, Миколо Сафоновичу! Та таку вошу до нігтя й розчавити – це ж святе діло!..
– І тим не менш при всебічному моєму бажанні…
– Миколо Сафоновичу!
Погляд візитера раптом зробився злим, завдяки чому він став віддалено скидатися на карикатурного хижого птаха, яким його зазвичай малюють у сатиричних журналах:
– Миколо Сафоновичу, ваша кар’єра розвивається дуже вдало, ви, безумовно, чоловік талановитий. Ще рік чи два на нинішній посаді, й у вас є всі дані, щоб вийти в «генерали». А там і до міністерства рукою подати… А хочете прискорити цей процес?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.
