Шекспір Вільям - Річард ІІ (Річард Другий), Шекспір Вільям

Ось він сам.

Входять к о р о л ь Р і ч а р д і його почет.

Б о л і н г б р о к
Належну шану всі йому віддайте
І відійдіть подалі.
(Стає навколішки.)
Мій король!

К о р о л ь Р і ч а р д
Люб'язний мій кузене, підійміться
І більше не принижуйте колін,
Щоб ця земля низька не запишалась
Їх дотиком. Приємніше мені
Було б переконатись у любові,
Аніж холодну бачити поштивість.
Я знаю: хоч коліно ваше гнеться,
Найвищим стати серце ваше рветься.

Б о л і н г б р о к
Лиш за своїм прийшов я, мій король.

К о р о л ь Р і ч а р д
Беріть – все ваше! Сам я ваш також.

Б о л і н г б р о к
Володарю, моїм настільки будьте,
Наскільки я зумію заслужити
Прихильність вашу.

К о р о л ь Р і ч а р д
Гідні ви її.
Той гідний мати все, хто вміє брати
Відвагою і силою своєю. –
Дай руку, Йорку. Сльози осуши,
Бо не зцілить сльозами біль душі. –
Хоч молодий я бути вам за батька,
Кузене мій, та ви вже застарі,
Щоб стати спадкоємцем. Поступаюсь
Вам добровільно, хоч би що просили,
Бо опиратись я не маю сили.
Тепер, кузене, в Лондон, чи куди?

Б о л і н г б р о к
Так, мій король.

К о р о л ь Р і ч а р д
Тоді і я туди.

Всі ідуть геть.

Сцена четверта

Ленглі. Сад герцога Йоркського.
Входять к о р о л е в а і дві ф р е й л і н и.

К о р о л е в а
Яку б нам гру придумати таку,
Щоб ми забули всі гіркі турботи?

Ф р е й л і н а
Пограймось, королево, у м'яча.

К о р о л е в а
О ні, ця гра нагадує постійно,
Що доля нами грає, як м'ячем,
І на шляху нам зводить перешкоди.

Ф р е й л і н а
Тоді, якщо завгодно, потанцюймо.

К о р о л е в а
Чи зможу я рахунок па тримати,
З рахунку збившись прикрощам своїм?
Не треба танців, інше щось придумай.

Ф р е й л і н а
Тоді, дозвольте, казку розкажу.

К о р о л е в а
Веселу чи печальну?

Ф р е й л і н а
Вибирайте,
Що хочете.

К о р о л е в а
Ніякої не треба.
Якщо веселу казку розпочнеш,
Тим більше нагадаєш ти про горе.
Якщо ж печальну, то вона лиш збільшить
Скорботою мою гірку печаль.
Що маю я – повторювать не варто,
Чого нема – про те не треба сліз.

Ф р е й л і н а
Я щось вам заспіваю.

К о р о л е в а
Ти щаслива,
Якщо співати можеш ти іще,
Та плач мені приємніший за пісню.

Ф р е й л і н а
Готова я заплакати для вас.

К о р о л е в а
Коли б я горе виплакать зуміла,
У тебе сльози я б не позичала,
Сама, як ти, співала би тоді.
Чекайте: он ідуть садівники.
Сховаймося скоріше за кущами.
Готова я побитись об заклад,
Поставивши усю мою скорботу,
Приміром, проти зламаної шпильки,
Що між собою про державні справи
Вони розмову зараз поведуть.
В часи незгод і смут усі в тривозі:
Біда кричить, що горе на порозі.

Королева і фрейліни ховаються. Входять
с а д і в н и к і два р о б і т н и к и.

С а д і в н и к
(робітникові)
Послухай, підв'яжи на абрикосах
Гілки, що обважніли, і обвисли,
І пригинають ствол, що їх тримає,
Як спину батька неслухи-сини.
(другому робітникові)
А ти підріж, неначе кат жорстокий,
Всі пагони, що надто гордовито
Над іншими до неба піднялись:
В державі нашій хай панує рівність, –
Сам я почну полоти бур'яни,
Що, із землі висмоктуючи соки,
Рости культурним квітам не дають.

П е р ш и й р о б і т н и к
Навіщо нам потрібно в межах саду
Підтримувать порядок, форму, міру,
Щоб він служив законності взірцем,
Коли наш край, оточений морями,
Наш сад великий, травами заріс,
Зачахли в бур'янах найкращі квіти,
Нема кому дерева доглядати,
А пишні крони вижерла черва?

С а д і в н и к
Мовчи! Бо той, хто безлад цей дозволив,
Тепер і сам зав'янути повинен.
Під захистом закону він зростив
Зажерливі й шкідливі бур'яни,
Які вважав опорою своєю.
Та їх з корінням вирвав Болінгброк.
Кажу я вам про графа Уілтшира,
Про Гріна й Буші.

П е р ш и й р о б і т н и к
Як? Вони померли?

С а д і в н и к
Їх страчено. А сам король недбалий
До Болінгброка втрапив у полон.
Як жаль, що не беріг він і не пестив
Країну так, як пестимо ми сад!
Весною ми надрізуємо кору
Дерев плодових, щоб не згинуть їм,
Надміру переповненими соком.
Коли б він так з вельможами робив,
Чия зростала непомірно сила,
Росли б вони на користь всій державі,
А він плоди їх вірності збирав.
Щоб дати простір гілці плодоносній,
Ми часто зайві пагони зрізаєм.
Якби так само дбав про владу він,
То втримав би на голові корону
І не позбувся б він до строку трону.

П е р ш и й р о б і т н и к
Ти думаєш, що скинуть короля?

С а д і в н и к
Він вже не має влади; вірогідно,
Що він невдовзі втратить і корону.
В листі, який одержав уночі
Один із друзів герцога, недобрі
Звістки про це.

К о р о л е в а
Не маю більше сил
Їх слухати, мовчати і терпіти!
(Виходить з кущів.)
О ти, що обробляєш, як Адам,
Цей райський сад! Як смів язик твій грубий
Промовити такі страшні звістки?
Якої Єви, чи якого змія
Слова тебе штовхнули на нове
Гріхопадіння? Як ти міг сказати,
Що скинуть із престолу короля?
Як ризикуєш ти, не кращий бруду,
Передрікти падіння божества?
Скажи мені: як, звідки і коли
Про це дізнався? Говори, нещасний!

С а д і в н и к
Пробачте, королево! Дуже жаль
Смутити вас, та розповідь правдива.
У владі Болінгброка наш король,
На терезах Фортуни їхні долі.
Лиш декілька безпомічних нікчем
На шальці разом з вашим чоловіком,
Які не додають ваги, на жаль.
На іншій – всемогутній Болінгброк
І разом з ним усі англійські пери.
То шалька ця, напевне, переважить.
У Лондон їдьте. Впевнитесь у тім –
Я те сказав, про що відомо всім.

К о р о л е в а
Навіщо ти, нещастя прудконоге,
Зі звісткою своєю запізнилось?
Чому я все остання дізнаюсь?
Чи хочеш ти, щоб якомога довше
Печаль і горе мучили мене?
(до фрейлін)
Скоріше від'їжджаймо до столиці,
Де мій король, можливо, у темниці,
А в натовпі вельмож та їх жінок,
Напевне, тріумфує Болінгброк.
(до садівника)
За звістку, що приніс невмисне ти,
Дай бог твоєму саду не цвісти!

Королева і фрейліни ідуть геть.

С а д і в н и к
Нехай би праця вся моя пропала,
Щоб тільки королева не страждала.
Тут, де вона почула про біду,
Я жалібницю-руту розведу.
Хай пам'ятають у саду дерева,
Як проливала сльози королева.

Ідуть геть.
Д І Я Ч Е Т В Е Р Т А

Сцена перша

Лондон. Тронна зала у Вестмінстерському палаці. Навколо трона, на підвищенні, стоять лорди: ліворуч – цивільні, праворуч – духовного звання;
внизу – члени палати громад. Входять Б о л і н г б р о к, О м е р л ь, С е р р е й,
Н о р т у м б е р л е н д, П е р с і, Ф і ц у о т е р, є п і с к о п К а р л е й л ь с ь к и й,
а б а т В е с т м і н с т е р с ь к и й та інші, за ними варта веде Б е г о т а.

Б о л і н г б р о к
Хай вільно Бегот стане перед нами. –
Тож розкажи нам, Беготе, правдиво,
Хто заподіяв Глостерові смерть?
Хто разом з королем задумав вбивство
І взяв на себе цей кривавий труд,
Життя його до строку обірвавши?

Б е г о т
Хай лорд Омерль переді мною стане.

Б о л і н г б р о к
Прошу, кузене, стати перед ним.

Б е г о т
Мілорде, чи принизите язик
Відмовою від слів своїх колишніх?
В недобрий час, коли був герцог Глостер
Приречений на смерть, сказали ви:
"Невже такі короткі в мене руки,
Що з Англії не зможуть дотягнутись
До тіла дядька Глостера в Кале?"
Іще я чув, мілорде, іншим разом,
Як ви сказали, що було б вам легше
Відмовитись від сотні тисяч крон,
Ніж згодитись з поверненням додому
Кузена Болінгброка, й додали,
Що смерть його для Англії була би
Благословенням божим.

О м е р л ь
О мілорди!
Що мушу я сказати брехуну?
Принижу я високий титул свій,
Як викличу його на поєдинок.
Та язику наклепника усе ж
Я честь свою ганьбити не дозволю.
(Кидає рукавичку.)
Ось, маєш запоруку. Це клеймо
Тепер тебе відмітило для пекла.
Усе брехня, що ти тут розповів,
І доведу я це твоєю кров'ю,
Хоч жаль бруднити лицарський свій меч.

Б о л і н г б р о к
Стій, Беготе, застави не займай!

О м е р л ь
Як я бажав би, щоб не він, а кращий
З присутніх тут дворян, – крім одного, –
Посмів мені образу цю завдати!

Ф і ц у о т е р
Якщо шукаєш рівного собі,
То ось тобі зустрічна рукавичка.
(Кидає рукавичку.)
Я присягаюсь сонцем, що над нами
У небі сяє, чув я особисто,
Як нахвалявся ти, що герцог Глостер
Своїм кінцем завдячує тобі.
Хоча б і двадцять раз ти заперечив,
Я доведу усім, що це – брехня.
І ту брехню готовий повернути
Мечем своїм у лицарськім двобої
У груди, де народжена вона.

О м е р л ь
Цього ти не діждешся, боягузе!

Ф і ц у о т е р
Хоч зараз битись згоден, присягаюсь!

О м е р л ь
До пекла ти потрапиш за брехню!

П е р с і
Омерле, звинувачено тебе
Настільки ж чесно, скільки ти безчесний.
Щоб довести це, я готовий битись
З тобою і жбурляю рукавичку
Під ноги: як посмієш – підійми!

О м е р л ь
Якщо я не посмію, хай відсохне
Моя рука, щоб я уже не зміг
На друзки розтрощити сталлю помсти
У поєдинку ворога шолом!

І н ш и й л о р д
І я також, Омерле, доручаю
Землі свою заставу – рукавичку.
Щоб розлютився ти, не перестану
І день, і ніч кричати: "Ти брехун!"
Якщо посмієш, виклик мій прийми!

О м е р л ь
Ну, хто іще? Прийму я кожен виклик!
В мені відвага тисячі бійців.
Таких, як ви, я знищу двадцять тисяч.

С е р р е й
Мілорде Фіцуотере, я чув
Розмову вашу з герцогом Омерлем.

Ф і ц у о т е р
Так, ви були присутні при розмові.
Засвідчіть же, що правду я кажу.

С е р р е й
Клянуся небом: скільки в ньому правди,
То стільки ж і брехні в твоїх словах!

Ф і ц у о т е р
Серрею, брешеш!
С е р р е й
Ти, щеня безчесне!
Твою брехню на меч я покладу,
Щоб він пройнявся помстою і далі
Він до тих пір вершив свою відплату,
Аж поки і брехня, і сам брехун
Навіки в землю ляжуть непорушно.
Тобі свою жбурляю рукавичку.
Якщо посмієш, підійми її!

Ф і ц у о т е р
Як ти коня пришпорюєш шалено!
Я смію їсти й пити, жити й дихать,
То, певно, і зустрінувши Серрея
Будь-де, хоч і в пустелі, я посмію
Йому в обличчя плюнути й сказати,
Що бреше, бреше, бреше, бреше він!
Тебе до неминучої відплати
Я клятвою своєю прив'яжу.
Як правда, що прославитися мрію
Я в цьому, ще незвіданому, світі,
Так правда все, у чому звинуватив
Омерля я. – Ще чув я від Моубрея,
Що двох своїх людей, Омерле, ти
В Кале послав, щоб Глостера убили.

О м е р л ь
Хай хтось мені із чесних християн
Дасть рукавичку, щоб її я кинув
На знак того, що Норфолк теж збрехав!
Хай він сюди повернеться з вигнання,
І божий суд тоді розсудить нас.

Б о л і н г б р о к
Всі чвари під заставами залиште,
Допоки не повернеться Моубрей.
Хоч ворог він мені, його повернем
І віддамо колишні володіння.
Омерлю з ним призначимо двобій.

К а р л е й л ь
Цей славний день ніколи не настане.
Вигнанець Норфолк мужньо воював
В святій землі в борні за гроб Господній.
Під стягом хрестоносців виступав
Він проти турок, чорних, сарацинів
І, стомлений військовими трудами,
В Італію прекрасну повернувся,
Де скоро у Венеції й помер.
Її землі віддав він грішне тіло,
А чистий дух – Спасителю Христу,
Під знаменом якого йшов у битви.

Б о л і н г б р о к
Він справді вмер?

К а р л е й л ь
Мені відомо точно,
Як те, що сам я досі ще живу.

Б о л і н г б р о к
Нехай Господь дарує мир і спокій
Душі його на лоні Авраама! –
Ви, лорди, тимчасово припиніть
Свої незгоди й чвари, доки ми
Призначимо вам дні для поєдинків.

Входить г е р ц о г Й о р к з почетом.

Й о р к
До тебе я, Ланкастере, прийшов
Приниженого Річарда посланцем.
Він добровільно визнає тебе
Англійського престолу спадкоємцем
І скіпетр свій державний доручає
Твоїй міцній і доблесній руці.
Зійди ж на трон, який покинув Річард!
Зійди! І хай живе король наш Генріх!

Б о л і н г б р о к
То – Божа воля: я зійду на трон.

К а р л е й л ь
О ні! Від цього порятуй нас, Боже!
Хай багатьом вельможам серед вас
Не догоджу я мовою своєю,
Наважуся сказати вам найгірше,
Бо хтось же мусить правду говорить.
Якби між вас, між благородних лордів,
Знайшовся хтось настільки благородний,
Щоб праведно він міг чинити суд
Над благородним Річардом, то, певне,
Завадило б природне благородство,
Щоб він вчинив такий жахливий гріх.
Як може короля судить підданець?
А всі ми тут – підданці короля!
Не можна навіть злодія судити,
Не вислухавши виправдань його.
То чи можливо вам судить монарха,
Божественої величі подобу,
Помазаника Божого, обранця
Небесного владики, вінценосця,
Що заміщає Бога на землі?
Невже король повинен від підданців,
Що нижчі за народженням від нього,
З покірністю вислухувати вирок,
До того ще й заочний? Боже наш!
Не допусти, щоб чесні християни
Вчинили цей жахливий, чорний злочин!
Кажу вам, як підданцям: Бог велить
За короля підданцеві вступитись.
Лорд Болінгброк, якого захотіли
Ви королем назвати, – підлий зрадник,
Що безсоромно зрадив короля.
Якщо йому на голову корону
Насмілитесь покласти, – пророкую,
Що захлисне вітчизну кров англійська,
І декілька наступних поколінь
Оплачуть гірко цю недобру справу.
Цвістиме мир у турок, у невірних,
А тут у нас, де перше квітнув мир,
Кінця не буде битвам міжусобним,
Повстане брат на брата, рід на рід.
Насильство, страх, сваволя і розруха
Заполонять наш край, що назовуть
Голгофою, країною мерців.
Якщо вже дім англійських королів
Сам проти себе піде воювати,
То буде найжахливішим цей розбрат
З усіх, що пам'ятає білий світ.
Не змінюйте усталені порядки,
Щоб вас за це не прокляли нащадки!

Н о р т у м б е р л е н д
Такі чудові ваші міркування,
Що мусимо ми, сер, узяти вас
Під варту за пряму державну зраду.