Шевчук Валерій - Сповідь, Шевчук Валерій

Я побачив, як катують людину, котра сказала недогідне слово про царя, як підвішують її, вивернувши руки, на дибу, а потім щосили луплять кнутом , од чого від спини відлітають клапті тіла. Я побачив мудреця, котрий ціле життя читав книги і нарешті публічно висловив думки, за які посадили його в чепу, а на шию надягли ошийника із залізними шипами до тіла, на ноги й руки — лещата. Дивні дива побачив я в тому сні, а до них такі страхощі й такі злочини, яких сам не зміг би придумати.

"Он він, справжній світ, — думав я, провертаючись у своєму ложі, — ось яка справжня йому ціна. Що значить порівняно зі злом світовим наше зло маленьке? Чому маємо каратися так само тяжко, як за зло велике, чому, зрештою, стільки людей карається від зла видимого?" Ні, гуси мої любі, мені вже досить! Досить волочити мене по світу й показувати мені лихо світове, я маю немало й свого. Гуси вдарили крильми і незабаром пропали в блакитному небі, а я стояв на березі моря і дивився на блакитні хвилі, які плескалися в мене в ногах. І саме там, на березі блакитного моря, у півсні, бо думав я про це, майже прокинувшись, я вирішив, що мені треба здобути сяку-таку мужність, а може, й мудрість. Це має бути мудрість, не записана в грубих книгах, бо вона моя. Я далекий від того, щоб повірити, що все тоді стане мені зрозуміло — все у мені і у світі, але я знатиму: відповідь можлива. Цю відповідь я хочу висікти на камені власної душі, щоб її прочитав не тільки я, але й хтось. Для цього мені треба ще здобути сили, адже мудрість моя, як я вже сказав, — це мужність. Поки що я непокоївся і сумнівався. А найбільше мене змучував голод. Він був присутній і в моєму сні, і я не міг вгадати, що накаже мені, коли прокинуся?

Вони сиділи у півтемряві, і панотець відчув, що його голова обважніла. Біля кількох ікон мляво поблимували лампадки, і це світло робило простір біля них міражним. Намацав у темряві погаслу свічку і, перемагаючи біль у закляклому тілі, пішов до вогників. Засвічена свічка виїла навколо нього світле коло, і він опинився в ньому, як у прозорій кулі. Стояла така тиша, коли здається — світ набрякає і ладен розірватися на тисячу іскристих кавалків.

Панотець закашлявся, його бухикання ляско відбилося од стін. Хрипко передихав, відчуваючи, що стає важко вбирати це пропахле горілим воском повітря — в очах почали спалахувати червоні зірочки.

Різко повернувся — чорна тінь вороном метнулася від нього. Виставив перед собою свічку і оглядав обірваного мандрованця, який сидів біля стіни на підлозі, опустивши голову, — чудний, занедбаний і зарослий чоловік. Той чоловік звів руку — на ній відросли здоровенні нігті, почухав тими нігтями пелехату голову. Кучма брудного волосся здригнулася, і на панотця зирнули напрочуд утомлені очі.

— Знудженілий ти, сину, і з дороги, — м’яко сказав панотець. — Чи конче нам продовжувати розмову? Спочинь, поспи, можеш зупинитися в мене, вмийся й обріж бороду і патли. Маємо досить часу — я готовий вислухати тебе до кінця.

Прибулий смикнувся, ніби його вдарено, очі спалахнули.

— Ні, панотче, — гостро й твердо сказав він. — Я поспішаю! Мені для сповіді, панотче, виділено тільки цю ніч.

— Виділено ким? — спитав піп.

— Самі знаєте, — сказав прибулець. — Тим, від кого це залежить.

Минув якийсь час, я вже не згадував про те злощасне весілля, не згадував і рідного дому — не було його в мене, поки носив на собі ту шкуру. Мозок мій потьмарився, я весь час хотів їсти, і це було єдине, що мене завжди по-справжньому змучувало. Перші дні, пригадую, не міг і подумати, аби дичину уполювати: хоч не відчував смаку, їв лісові горіхи, опеньки і віднаходив їстівні корінці. Коли припікало особливо, пробирався у місто і часом щось з обійсть викрадав: гриз гарбузи і вигрібав моркву. Ще я поїдав опалі з дерев дикі яблука й грушки, а кілька разів спробував учинити напад на вози, як тоді на дядька Панаса. Але, очевидно, чутка про вовка, який краде з возів харч, облетіла околиці, тому якось, коли стрибнув я на воза, супроти мене висунулося жерло рушниці і я ледве встиг скотитися на землю — наді мною гримнуло і спалахнуло. Я тікав, метиляючись, біг з викрутасами, бо вслід мені стріляли ще кілька разів, але, на щастя, не влучили. По тому я боявся грабувати візників, однак нутрощі мої дедалі більше терзав голод. Щоб полегшити страждання, я вив, сівши біля старої сосни, зводив писка туди, де мірно похитувалася корона дерева, і кидав у небо свій розпач. Адже не міг я вже їсти ані диких яблук, ні груш, не міг проковтнути ані гарбуза, ані моркви. Часом здавалося мені, в нутрі сидить якась почвара, сидить і розриває мені нутрощі. Тільки сни мене сяк-так рятували. Я любив їх, сни. Тоді міг бути самим собою, тоді міг думати і жити, як людина. До мене приходили співрозмовники з тих, кого знав раніше, і ті, яких бачив уперше; приходив навіть той, кого уздрів, коли на весіллі перекинувсь у вовкулаку, тільки уві сні його обличчя вже не було мені страшне. Обличчя це плавало переді мною, як тарілка, а коли розплющувалося, я бачив очі змореного чоловіка. "Ну що, — питала мене та голова, — не хочеш ставати справжнім вовком? Хе-хе, смішний ти, хлопче. Смішний, бо не знаєш, яка сила в його величності Черева. Його величність уміє примусити себе слухатися".

Якось уранці стрибнув був із ями, яку поступово вирив глибоку, але стрибок був кволий і я гупнув назад. Нараз мені стало страшно: я знесилів. Голод пік нутро, вивертаючи, як мені здавалося, кишки. Знову стрибнув, уже відчайніше, але вдруге посунувся в яму, деручи пазурами примерзлу глину. Відтак знову найшло на мене запаморочення, все в мені змішалося, сплуталося, я втратив здатність мислити розважно, відчув, що тіло моє мертвіє, кам’яніє, а дух виходить із нього й починає блукати по безлюдних вулицях скам’янілого міста. Онде й знайомі ворота із тисового дерева, вони повільно розчиняються, і з них валом покотили чорні вівці, коти, собаки і зграєю полетіли ворони. Ворони льопали крильми, коти бігли зі здутими у труби хвостами — все це воїнство почало оточувати мене щільним колом. Тоді я побачив і Чорного Чоловіка, який виступив із воріт, на ньому були цього разу великі червоні чоботи, в роті стримів не дерев’яний, а металевий, мусянжевий цибушок. Він усміхався білозубо, але очей його я не бачив — топились у клубенях сивого диму, що вивалювався з цибушка. Біля нього стояв напоготові великий сірий пес, а в руці чоловік тримав канчука. Чорна твар стягувала довкола мене коло, я бачив їхні люті очі і чув погрозливе дихання. Страх стис мені горло, однак незвідана раніше сила влилася в мене. Свиснув десь у небі канчук, спалахнула блискавка, і грім ударив, як гармата. Розпечене до червоного колесо покотилося по небі, розсипаючи іскри. Я закричав, як кричать катовані, і від того крику посипалося з дубів засохле листя. Листя теж було червоне, наче вирізане з розпеченої бляхи. Мене обпік палючий удар, я стрибнув просто на те палюче колесо. Знову спалахнуло, знову оперіщив мене канчук — і я помчав через ліс, виваливши язика і ледве стримуючи тахкотіння в грудях.

Здобувши пристойний одяг, я заспокоївся. Щоб зрізати патли й укоротити бороду, багато праці не треба було, я вкрав з якогось двору косу й опорядкував себе так, щоб могти з’явитися на людські очі. Закинувши чоботи на плечі, я рушив у довгу дорогу. Стояла рання осінь, земля ледь холодила мені п’яти, літало "бабине літо", а сонце лило на світ печальне, але тепле проміння. Воно більше студило, як гріло, і я під тим сонцем відчував добру благість. Позирав навдокіл зворушено і з любов’ю, мені захотілося бути добрим і невинним, народитись удруге, забувши про все, що пережив.

Згадую про це, бо старість стукотить мені у вікно. Жаско дослухаюся до того стукоту; знаю, що нічого з удіяного не збувається просто, за все у свій час спитається — хіба не це весь час кажу я тим, хто приходить до мене шукати поради і звільнення від гріхів. Я сам ні до кого не приходив, ні в кого не питав поради і звільнення від гріхів не шукав. Зате все частіше й частіше починаю спитувати себе сам, бо Прірва мене не покинула, вона весь час з’являється до мене, і я не можу її забути. Тоді мороз дере мені шкіру, страх хапає за горло, тоді я ниций стаю. Часом, не в силі збороти своєї ніяковості, відчиняю шафку, де стоїть півштоф оковитої. В мене тремтять руки, слизько булькає горілка, ніби нашіптує мені щось, утішаючи, перехиляю поквапливо чарку, і мені здається, що хтось із мене блазненько й хитро сміється. Я знову наливаю, а коли тіло моє м’якне від тепла, коли мозок лагідніє, коли очі починають знову дивитися на світ з любов’ю, починаю плакати. Стаю навколішки перед іконами, плачу й каюся, плачу й шепчу якісь слова, прошу звільнити мене й вибачити, бо числю себе серед гірших на землі. Тоді мені здається, що безмовні очі святих на іконах мене розуміють, але розуміють вони й моє лукавство, та ж бо, чинячи отак, як описую, водночас дві дії виконую: каюся, а тим самим шукаю собі вигоди, спокою, задоволення, забуття. Все тільки для себе міряю і тільки до себе ліплю, про себе турбуюся і дбаю. Тоді жах оперізує мене, я навіть відаю, що той жах — канчук, що блискав колись перед очима, тоді мені починає здаватися, що лютість до світу, яку відчував я у Прірві, — це ще не конечне зло. Це гріх, я знаю, але він іде од відчуття іншого гріха — того, про який тобі, читальнику, лукаво не оповідаю, але який найбільше мене гнітить. Бачу перед собою очі юнака і думаю, що саме ті очі — мій найбільший спитувальний суддя. Не можу бути байдужий до того судді, отож чи не ліпше мені його зненавидіти? Тоді б я зміг убити невситимого черв’яка, який поселився мені в грудях і з’їдає мене. Отож, коли наливаю третю чарку, бачу перед собою очі, ллється булькітливо горілка, а я пробую їх зненавидіти, ті добрі юначі очі. Часом, на п’яну голову, я думаю, що колись ми з ним ще зустрінемося, колись він до мене прийде. Одягнений у страшні лахи з прикріпленою до грудей пошарпаною весільною квіткою, він схилиться, щоб поцілувати мені руку, і я жахнуся, дивлячись на брудне його волосся.

— Я прийшов висповідатися, панотче, — скаже він хрипким, застуженим голосом; і, коли б це й справді сталося, я повірю: фортуна зле посміється наді мною.

Сповіщу тобі, читальнику, як я уявляв її, Фортуну.