Шиян Анатолій - Вечірня пісня, Шиян Анатолій

Пропала! Чого ж вам, тітко Степанидо, пропадати, коли він любить вас... Любить... любить... Вас, а не мене... Навіщо ж говорив мені слова брехливі? Я розумію... Я серцем почуваю... Вас, а не мене... То що ж мені робити? Що? Навчіть, бо я не знаю... Такого ще не було зі мною... її він любить... Мене... розлюбив... (Схиляється біля сокорини, кам'яніє). Розлюбив...

Над Дніпром з'являється спочатку невиразно, а потім стає все яскравішою райдуга, хоч іще чути далекі й глухі перекати грому. Входить Олена Семенівна, вкрита рядниною.

Бабусю, чого це ви так... запеклися?

Олена Семенівна (приречено). Горе в нас, онуко. Таня. Яке... горе?

Олена Семенівна. Немає конопель. Були й нема... Дощ всенькі вибив... градом.

Таня. Бабусю!.. Він розлюбив мене... розлюбив...

Олена Семенівна (не чує, що говорить онука). Бувало, вітер повіє, а по них темно-зелена хвиля так і ходить, так і ходить... Прибігла... глянула... Серце моє зайшлося... Нема... Пропав такий наш труд... великий.

Над Дніпром сяє яскрава райдуга. Гуркоче далекий грім.

Таня (обійнявши стареньку). Бабусю, що ж мені тепер робити? Що? Порадьте!

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

КАРТИНА ШОСТА

Декорація другої картини, тільки дерева, чагарники і задніпрянська далечінь вкрилися осіннім вбранням. Звідкись лине пісня. Входять Сергій і Санька.

Санька. Ну, який же це в чорта порядок, коли нема чого саджати!

Сергій. Сказано ж тобі, сам Сидір Антонович домовлявся в лісництві. І я теж бачився з лісничим. Ще має бути кілька машин.

Санька. А люди, значить, хай стоять без роботи? У неділю на таке достойне діло вийшла молодь, вийшли учнівські бригади, і тепер стій!

Сергій. Чого ж без роботи? Нехай ямки копають. Нехай збирають жолуді, бо все ж одно не обійтися нам без свого лісорозсадника.

Санька. Та збираємо ж. Ось, поглянь. (Розгортає фартушину). Один в один... Як перемиті!

Сергій (івзяв у жменю). Добрі жолуді!

Санька. Як радив нам, так і робимо. Я своїх дівчат попередила: "Дивіться,— кажу,— дівчата, не всякий жолудь беріть і не всяке насіння кидайте у верейку, а гарненько роздивляйтеся: де наймогутніший дуб, або липа, або клен — біля того дерева й порайтесь".

Сергій. Правильно. (Кинув жолуді у фартушину, заду-мався).

Санька. Що правильно? Ти ж мене зовсім не слухаєш. Сергій. На оті горби дивлюсь. Весною там молоді деревця зеленітимуть...

Санька. Зеленітимуть... І наші зеленітимуть... Ті, що з Тетяною садили. Навіть звідси бачу. Ото перший рядок... Там і дубочки, і акація біла, і липки молодюсінькі...

Визирнула Степанида і заховалася за кущем.

Сергій. Липки молодюсінькі... Посадили. Нехай ростуть. Сидір Антонович теж отак... манівцями. (Дивиться Саньці в очі). За цим і підійшла, щоб про неї нагадати? Чи, може, щось інше на думці маєш, то говори... Все говори!

Санька. Жолуді прийшла показати...

Сергій. Не хитруй зі мною.

Санька. Правда, хитрувати нема чого. Саджала я дерева з Тетяною.

Сергій. Ти вже про це говорила.

Санька. Не безпам'ятна. Сама знаю, що говорила, чого не говорила... Чи довго будеш її мучити? Сергій. Вона тобі скаржилась?

Санька. А хіба я сліпа? Нічого не бачу, не помічаю? Була дівчина як маків цвіт, а тепер все мовчить та мовчить. Ні у веселощах, ні в піснях її не чути.

Сергій. Я в тому не винний.

Санька. А хто ж винний, хто? Я оце дивлюсь-дивлюсь, терплю-терплю, а тоді як візьму вас, чортів, разом з Степанидою, в роботу десь на зборах — аж пір'я посиплеться. Чи, бач, збаламутили дівчину, зав'язали їй світ, покинули напризволяще.

Сергій. Ой Санько!

Санька. Я вже тридцять сім літ, як Санька. Ти мені сам скажи, щоб не від інших людей чула. Сергій. Що... чула?

Санька. Хто для тебе Степанида?.. Жінка? Сергій. Це що, допит? Санька. Розмова...

Сергій. Не подобається така розмова! Що я, не людина? Таке лихо трапилось у Степаниди... Мало не пішла на дно... Спасибі Тані — врятувала...

Санька. То Степанида їй віддячує... баламутить нареченого, завдає дівчині страждань.

Сергій. Не тривож хоч ти моєї душі! Я не менше від неї страждаю.

Санька (недовірливо). Ти... Страждаєш? Щось не примічала.

Сергій. Ото й добре, шо не примічала... А потім мене дивує: чому саме ти, Санько, так турбуєшся за Тетяну? Хто вона тобі: сестра, дочка, якась рідня?

Санька. А може, Таня мені рідніша за дочку. Розумієш?

С е р г і й. Не розумію.

Санька. Отож. Колись, може, розкажу. (Лагідно). Ти, Сергію, не сердься, що в такі діла втручаюся... Може б, воно й не слід було, та вже дуже мені шкода Тетяни...

Сергій. Намагався з нею поговорити, так де там! І слухати не хоче... Зненавиділа зовсім.

Санька. Всякі чутки й до неї доходять. Ой Сергію, граєшся з вогнем... По-дружньому тебе застерігаю...

Сергій. Покиньмо цю розмову! Краще скажи мені: була в Сидора Антоновича?.. Як його здоров'я?

Санька. А ти його провідував?

Сергій. Три дні тому... Все ніколи: то в полі, то в конторі, а ввечері якось незручно турбувати. Думаю, може, спить.

Санька. Серце дається взнаки... Ну, обіцяв сьогодні тут побувати. "Хочу,— каже,— глянути, як ви молодий ліс насаджуєте..."

За сценою чути дівочий голос: "Санько! Санько!"

Кличуть мене. То як же, Сергію? Може, хочеш, щоб Тетяна до озера на побачення вийшла?.. Як місяць зійде.

Сергій. Хотів би... Та, мабуть, не вийде.

Санька. Сказати їй?

Сергій. Скажи...

Санька. Я вас не тільки помирю, я вас ще й оженю. І на вашому весіллі погуляю. От побачиш!.. (Виходить).

Сергій (дивиться на простір Дніпра). І ліси посадимо, і сади зацвітуть, тільки не для мене буде той цвіт... Я мучусь...

Входить Степанида.

Степанида. І я мучусь.

Сергій. Степанида?

Степанида. Чого ви... наче злякалися.

Сергій. Я ж просив... На людях не підходити... І так всяке про нас говорять...

Степанида. Несила моя. Знала, що тут сьогодні будете, і ось прийшла...

Сергій. Для чого це все? Ну, для чого?

Степанида. Не знаю. Як пішли ви востаннє з моєї хати,— цілісіньку ніч не зімкнула очей... Плакала... Світ мені без вас не милий...

Сергій. Ну, навіщо таке говорите?

Степанида. Хіба я знаю? (Прикипіла до нього очима). Не хмурте брів. Я тільки подивлюся на вас і піду... Зараз піду. Сергій. Дивні ви, Степанидо.

Степанида. Все думаю, ночами не сплю. Ваші кроки вчуваються... Не заходите... Наче я зовсім вам чужа. А я все жду... Надіюся...

Сергій. Що ж надіятись? Адже я ніколи вас не любив. Чого ж блукаєте за мною? Навіщо себе мучите, мене мучите? Хіба вам мало того, що ви моє щастя розбили? Тільки ви в цьому винні... Ви!.. Ви!.. (Виходить).

Степанида. Пішов... Словами, мов камінням, обкидав і пішов. Я його щастя розбила... Щастя!.. Нема його... Нема!.. Залишилось зі мною тільки горе. А горе — що море: ні перепливти його, ні випливти.

Знову зринає пісня, на цей раз журлива. Степанида якийсь час вслухається в пісенні слова, потім втомлено сідає на траву, затуливши обличчя, кам'яніє... Та ось вона важко підводить голову, дивиться поперед себе затуманеними

очима.

Невже це ти, Степанидо, такою стала? Ні гордості в тобі, ні сорому? Отямитись треба, подумати, як жити далі... Як жити... (Підводиться і йде, наче п'яна).

Завмирає пісня. Після паузи входять Сидір Антонович і Санька.

Сидір Антонович. Говорила з ним?

Санька. Говорила.

Сидір Антонович. І що ж він?

Санька. Та чи ви не знаєте? Закохані... вони ж всі, як ненормальні.

Сидір Антонович. А Тетяну бачила?

Санька. І Тетяна... з того ж тіста зліплена.

Сидір Антонович. Така ти, Санько, наче й метка, а ось до їхньої душі не зуміла добратися.

Санька. Що мені добиратися? Ось зведу їх сьогодні одне з одним, та й нехай самі розбираються. На біса мені цей клопіт? У мене без них роботи вистачає...

Сидір Антонович. Ти не сердься, Саню. Ти розшукай мені Сергія... Хочу з ним поговорити...

Санька. Он він сам іде сюди.

Входить Сергій.

Сергій. Добрий день, Сидоре Антоновичу! Сидір Антонович. Здоров був! (Глянув на Саньку). Тебе, мабуть, дівчата ждуть.

Санька. І без нагадувань пішла б. Не маленька...

Сидір Антонович. Ні, зажди. Санька. Чого вам?

Сидір Антонович. Вибери дубочків зо два... Хочу теж посадити... Щоб і мої деревця листям шуміли.

Сергій. А це вже я для вас виберу, Сидоре Антоновичу... Тільки не знаю, чи зможете ви на круту гору підійнятися... Як серце?

Сидір Антонович. Хай йому грець! Обридло! Не хочеться вже на нього зважати.

Санька. Еге ж, не зважайте! Може, знову доведеться з воза знімати.

Сидір Антонович. Так тож я тоді дуже переживав. Он яка хмара градова напливла. Глянув на поле: коноплі вибито, кукурудза посічена, пшениця потолочена... Запеклося у мене в грудях... Не пам'ятаю вже, як додому повертавсь, як до двору під'їхав.

Санька. Еге ж, під'їхали... Не говорила вам досі, то послухайте.

Сидір Антонович. А що ж мені слухать? Санька. Я до контори тоді йшла... Дивлюсь, перед ворітьми стоїть нерозпряжений кінь, а на возі... Сидір Антонович. Я.

Санька. Ви... Лежите. Думаю: "Чи заснули?" Як підійшла ближче — все в мені похолодніло.

Сидір Антонович. Жалко стало?

Санька. Авжеж! На сіні ви... бліді... Очі заплющені, тільки вії тремтять дрібно-дрібно. Гукнула я людей,' до хати вас занесли...

Сидір Антонович. Нічого не пам'ятаю.

Санька. Отож берегтися треба. Ну, пора мені до своїх дівчат. (Виходить).

Сидір Антонович (дивиться на Сергія). Догадуєшся, навіщо тебе розшукував?

Сергій. То свого повпреда підсилали, а тепер, значить, вирішили самі атакувати?

Сидір Антонович. Це ти Саньку повпредом обзиваєш?

Сергій. А то ж кого?

Сидір Антонович. Мабуть, чортів тобі давала? Сергій. Було... трохи.

Сидір Антонович. Ні, Сергію. Сердечні діла сам уладнаєш... Знайдеш вихід. Сергій. Знайду.

Сидір Антонович. Інше в мене на думці. Не знаю тільки, чи зараз тобі сказати, чи потім, коли вже дубочки посаджу...

Сергій. Кажіть зараз.

Сидір Антонович. Ну ось, щоб знав. Весною по оцих горбах ще будемо саджати горіх грецький і малину. А на схилах — яблуні сорту "сніжний кальвіль" та "мліївську красуню". І груші десертні, і сливи сортові. Вишні теж обіцяли дати... Треба, щоб і зеленіло, і цвіло, і користь була з того нашим людям. Отак я думаю.

Сергій. Думки добрі!

Сидір Антонович. Не тільки думки... А вже й заявку подано... і гроші переказано. Та хотів я з тобою, Сергію, душевно поговорити...

Сергій. Знову приціляетесь...

Сидір Антонович. Без прицілу і зайця не вб'єш.